Дзвенить і важить

У мені дзвенить тиша.У мені дзвенить вона тонко, як перша сніжинка, що торкається шкіри й одразу тане, залишаючи лише здогад про холод.У мені дзвенить надія — легка, майже прозора, вона боїться різких рухів і гучних слів.
У мені важить пам’ять.У мені важить вона, як ялинкова іграшка з іншого часу — скляна, але наповнена роками дотиків, поглядів і мовчань.У мені важить усе, що я не сказав, і все, що сказав запізно.
У мені дзвенить радість.У мені дзвенить вона коротко, як сміх у темряві грудневого вечора, коли світло вікон здається ближчим, ніж люди.У мені дзвенить вона, але боїться впасти й розбитися.
У мені важить вибір.У мені важить кожен крок, зроблений проти страху, і кожен крок, зроблений через втому.У мені важить відповідальність за те, ким я став і ким так і не наважився бути.
У мені дзвенить очікування.У мені дзвенить воно, як повітря перед снігом, коли ще нічого не сталося, але вже все вирішено.У мені дзвенить воно і просить тиші.
У мені важить любов.У мені важить вона найбільше — не тому, що тягар, а тому, що цінність.У мені важить вона, як прикраса, яку знімають дуже обережно, лише на ніч, щоб зранку знову повісити на серце.
І поки грудень стискає світ зовні,у мені триває ритм:дзвенить — і важить,дзвенить — і важить,і саме в цьому ритмі я тримаю рівновагу.