Шелест білого мовчання

Тиша в зимовому місті має власний подих — густий, наче молоко, що стікає з даху неба. Вона лягає на засніжені вулиці важким, але м’яким звуком, від якого повітря здається теплішим, ніж є насправді. Її можна почути очима: погляд ковзає по білих кучугурах і наштовхується на блиск кристалів, що видають крихітний скляний шелест, ніби світ шепоче тільки для тих, хто вміє слухати тінь.
Будинки стоять у цій тиші, як велетні, що зняли голоси й сховали їх у кишені. Від них віє глухим холодом, і цей холод шурхоче пальцями по шкірі — дотик, який чуєш вухами. Кожне вікно здається напівзакритим оком, крізь яке тишу видно особливо чітко: вона лізе всередину, як світлий дим, повільно, уважно, роздивляючись, перш ніж осісти на підлогу прозорою вагою.
Сніг падає беззвучно, та в його падінні є звук — м’який, оксамитовий стукіт, який відчувається язиком, ніби смак теплого хліба на морозі. Він торкається вулиць так легко, що здається: місто вкрите ковдрою, зшитою з приглушених нот, які ніхто не встиг заграти.
І коли ти зупиняєшся посеред цієї пустої, засніженої симфонії, тиша підходить близько. Так близько, що її можна обійняти. Вона шурхотить плечем, ніби хтось лагідно торкається тебе світлом. І ти розумієш: у зимовому місті тиша не порожня — вона жива, тепла й має свій власний колір звуку.