Код легенди

Пролог

Йшов 1985 рік. Радянський Союз, обравши собі нового керманича, якраз минув свою точку біфуркації. Але, загалом, для дітей дитинство було ще радянським. Перед самими канікулами по телебаченню прокрутили фільм «Го́стя з майбу́тнього». Тож, всі діти жили майбутнім і доля лише одного мала покласти початок його історії у минулому.

Десь у київських новобудовах Троєщини, була квартира родини Сенько. Звичайної, такої, радянської родини. Батьки науковці, що працювали в якомусь НДІ, та їх син - хлопчик років 13. Звали його Маркіян, друзі величали Маріком, а близькі Маркόм.

Маркіян дуже любив читати. Йому просто було нудно гасати з однолітками на велосипедах чи лазити по деревах у чужих садах. Читаючи книжки, він міг не виходячи зі своєї кімнати подорожувати не лише земним світом, а й найвіддаленішими закутками усіх галактик всесвіту. Тож, він був експертом з виживання у джунглях Амазонії та саванах Африки якщо на Землі, або в океанах планети Арктюр що у сузір`ї Ганімеда та горах планети НканХтМахра33Бін що за 30 парсек від краю галактики №100578/13, якщо дивитись в сторону Чумацького шляху. Він розумівся на зброї — від обсидіанового ножа та кістяного наконечника, вимоченого в соку кураре, до бластерів та світлових мечів Джидаїв.

Але науку історію, Маркіян ніколи не любив. Бо це, як він говорив, наука - містифікація. Де всі ми маємо покладатися на переконання автора в тому, що це сталося саме так, а не інакше. У Маркіяна завжди виникало резонне запитання, а звідкіля автор знає, що думав той чи інший історичний муж, приймаючи те чи інше рішення. ОК, говорив він, ми ще можемо якось вірити, що Архімед саме приймаючи ванну озвучив свій “Закон Архімеда” чи серу Ньйону дійсно впало яблуко на голову в саду, коли він думав про… І ми теж, не знаємо про що думав сер Ньютон, в той момент, тож утримаємось від своїх припущень.

Частина перша. Відкриття

Найцікавіші ж подорожі Маркіяна починалися не в його кімнаті, а в підвалі одного київського інституту, про який не писали в газетах «Правда» чи «Известия». Адже його батьки — науковці. Проте не ті, що викладають у школах чи пишуть статті в «Наука і жизнь». Вони працюють в НДІ, що офіційно займається «геофізичними дослідженнями», а неофіційно — тим, що Маркіян навіть не зовсім розумів. Оскільки інститут належав КДБ, хоча про це ніхто не говорив уголос. Навіть вдома. Особливо вдома.

Батько — суворий, мовчазний, з очима, що завжди щось аналізують. Мати — спокійна, але з тією внутрішньою напругою, яку мають люди, що знають більше, ніж їм дозволено сказати. Вони ніколи не обговорювали роботу за вечерею. Лише іноді, коли вони думали, що Маркіян спить, він міг чути уривки фраз: «аномалія в секторі 7», «збіг із текстом з кодексу», «не можна допускати витоку». Він не знав, що це означає, але відчував — це щось важливе. Щось, що змінює правила гри.

Він розумів, що мої батьки — не просто науковці. Адже вони не займалися банальними речами на кшталт вимірювання магнітних полів чи дослідження ґрунтів. Вони були криптоісториками. Так вони самі називали свою роботу, коли думали, що він не слухав. Хоча він слухав завжди!. Особливо тоді, коли вони говорили пошепки, з тим особливим тоном, який дорослі використовують, коли бояться, що їх почує хтось, хто не повинен.

Ця назва - “криптоісторія” була невідома їх суспільству. Маркіян не знайшов згадок про неї у жодній з енциклопедій. Але з розмов батьків, він вивів свою формулу, що криптоісторія — це не просто альтернативна версія минулого. Це наука, що шукає приховані механізми історичних процесів, ті, що не потрапили в підручники, бо були або знищені, або зашифровані. Батько говорив, що справжня історія — це не хронологія, а код. А мати додавала, що цей код можна зламати, якщо знати, де шукати — в легендах, у фольклорі, в дитячих казках, які насправді є звітами про події, що відбулися задовго до виникнення письма.

Їхня мета була чітка: знайти механізми, які дозволять СРСР протистояти капіталістичному Заходу не лише економічно чи військово, а метаісторично. Вони вірили, що Захід використовує власні «казки» — Голлівуд, Біблію, масову культуру — як інструменти впливу на свідомість. А отже, СРСР мусить мати свої — глибші, давніші, справжні. І ці механізми, казали вони, приховані в архівах, які ніхто не читає, бо не знає, як.

Іноді, коли їм потрібно було провести нічні експерименти або «перевірити архіви», вони, всупереч інструкціям, брали Маркіяна з собою. Він сидів у далекому закутку підвалу, де була таємна бібліотека. Вхід туди — через металеві двері з кодовим замком, за шафою з макетами сейсмографів. Ніхто з працівників туди не заходив, окрім одного старого чоловіка з очима, як у сови, і руками, як у коріння дерева. Він не говорив. Лише кивав, коли Маркіян проходив повз. Іноді — таємничо усміхався, але так, ніби знав щось, чого не мав би знати. Маркіян прозвав його Архіваріусом.

Бібліотека була, м’яко кажучи, дивною. Книги були без назв. Теки без дат. Рукописи, написані мовами, яких не існувало. І запах. Дивний, такий, запах — не пилу, а часу. Там Маркіян вперше побачив карту світу, на якій не було жодного сучасного міста, але були позначені місця, що звучали як казки: Лемурія, Гіперборея, Тартарія. І там він вперше натрапив на книгу, яка не мала сторінок — лише порожні аркуші, що починали заповнюватися, коли він торкався їх пальцями. Криптографія - таємничо шепотів Маркіян - таємне письмо розвідників.

На одному з таких аркушів, одного разу, з’явився текст, що не був написаний чорнилом — він світився, наче його викарбували світлом. Там було написано: «Той, хто пам’ятає казку, пам’ятає правду. Той, хто читає між рядків — бачить портал.»

Маркіян не зовсім не зрозумів, що це означає. Але щось у ньому клацнуло. Як перемикач. Як код, що активує механізм. І він почав шукати. Не просто читати — шукати. В кожній казці, в кожному міфі, в кожній легенді — він шукав ключ. І, якось, він знайшов…

Частина друга. Портал

Це сталося в ту ніч, коли батьки залишили його в бібліотеці довше, ніж зазвичай. Вони спустилися глибше, в зону, куди навіть Архіваріус не заходив. Маркіян чув, як за ними зачинилися двері з глухим клацанням, що нагадував йому звук, який видає сейф, коли його замикають на код, що знає лише один живий мозок.

І він залишився сам. На годиннику, що висів над дверима архіву була 21.30. П’ятниця. 13 вересня. П’ятниця 13-го, подумав Маркіян. І тоді — вперше — наважився підійти до стелажа, який завжди був трохи… не таким. Він не припадав пилом. Книги на ньому не мали корінців. І сам стелаж, здавалося, дихав. Маркіян провів пальцем по дереву — воно було тепле. Як шкіра. Як щось живе.

Одна з книг випала сама. Він не торкався її. Вона просто… вирішила, що настав час. Обкладинка — темна, без назви. Сторінки — порожні. Але коли він відкрив її, щось у повітрі змінилося. Запах пилу зник. Замість нього — запах озону, як після грози. І світло — не лампи, а якесь інше, наче зсередини Маркіяна — почало освітлювати сторінки.

На першій сторінці з’явився текст. Не написаний, а викарбуваний світлом. «Казка — це не вигадка. Це пам’ять, яку дозволили забути.»

Маркіян торкнувся сторінки. І світ навколо мене… зсунувся. Не обернувся, не зник — а саме зсунувся. Як шухляда, яку хтось висунув із письмового столу реальності. Він більше не був у бібліотеці. Він був у лісі. Але не в тому, що росте на околицях Києва. Цей ліс був… первісний. Глибокий. З деревами, що мали очі. З тінями, що шепотіли. І з істотою, що стояла перед ним.

Вона не мала обличчя. Лише контур. Як силует, вирізаний із нічного неба. Сутність. Але він розумів — вона бачить його. І, раптом, вона сказала: — Ти — носій пам’яті. Ти — той, хто читає між рядків. Ти — той, хто має пройти крізь казку, щоб повернути правду.

Маркіян не відповів. Бо не знав, як і що. А Сутність вже розвернулася — і пішла. А він — пішов за нею.

Маркіян йшов за Сутністю довший час, розглядаючись навкруги та досліджуючи навколишню флору, аж раптом зауважив, що залишився сам. Сутності не було поруч. — Агов, закричав він. Але відповіді не було. Тож він кинувся бігти навмання, куди вели очі. І ось попереду він побачив, що ліс зріджується. — Отже, там, або галявина або вихід з лісу — подумав Маркіян і ще більш пришвидшився. Ліс закінчився раптово, і Маркіян вибіг на пшеничне поле. Вдалині, було видно, що на полі вештаються люди.

— Скоріш за все, косять пшеницю — вирішив він та пішов у їхньому напрямку. Хвилин за десять, коли він дійшов до косарів, то побачив велику родину що косила поле. Чоловік із жінкою, що, мабуть, були батьками решти, і семеро хлопців і одна дівчина. Одягнуті вони були у світле лляне вбрання - сорочка та широкі штани, підв`язані шкіряними пасками. Всі були темно-русі зі стрижкою ``під казанок``. Мати й дівчина мали заплетені коси, що були прикрашені вінками з польових квітів.

— Здоровенькі були - привіталися вони наперебій.

— І вам доброго дня! — відповів Маркіян. — Не скажете, в якому напрямку Київ?

— Київ? — перепитав один із хлопців, найстарший, з очима, що наче щойно повернулися з глибокої розмови з небом. — Не знаємо ми таких.

— Київ, кажеш? — хмикнув найменший із братів, кремезний, як афіша з культуристом. Його усмішка була гостра, як серп. — Ха! Тут таких не водиться.

— Та ні, це місто, де я живу. Столиця України. А який зараз рік? — раптом прострелила в голові думка.

— А хто його зна! — засміялися всі, але кожен по-своєму. — Час — то для звіздарів у палаці, — додав старший, з легким сумом. — Ми живемо від літа до літа. — А ще — від одного нападу змія до іншого! — підкинув молодший, з блиском у голосі. — Тож мені, — сказав він, гордо виструнчившись, — дванадцять літ повних. І кожне — як бій.

Маркіян озирнувся на родину, що косила пшеницю, наче нічого дивного не відбувається.

— Оце я попав... — прошепотів він. — А як тепер додому потрапити? — запитав уже вголос, більше до себе, ніж до когось.

— А ти певен, що хочеш додому? — озвався кремезний хлопець, але вже спокійно, без виклику. Його голос став глибшим, як корінь. — Бо не кожен, хто сюди потрапив, має шлях назад. А деякі — й не шукають.

— Я не планував сюди потрапити, — відповів Маркіян. — Я йшов за Сутністю. Вона сказала, що я маю пройти крізь казку, щоб повернути правду.

— А-а... — протягнув чоловік, що, мабуть, був батьком. Його слова лягали, як пил на стару книгу. — То ти той, що читає між рядків. Ми чули про таких. Але давно. Дуже давно.

— А ви хто? — нарешті запитав Маркіян. — Ви з казки?

— Ми з пам’яті, — сказала мати, витираючи чоло. Її голос був м’який, як вітер у житі. — З тієї, яку дозволили забути. А казка — це просто форма. Як одяг. А суть — глибше.

— А ти, — звернувся до нього кремезний хлопець, — можеш називати мене Гриць. Але тут мене звуть Котигорошко. Бо я — з малого, але справжнього.

Маркіян завмер.

— Ти... той самий? З казки?

— З казки, з коду, з механізму. Як хочеш. — Гриць говорив твердо, як камінь. — Але не той, що в книжці. Бо книжка — це вже адаптація. А я — первинний.

— А твої брати?

— Вони — не просто брати. Вони — частина. Сила, Хитрість, Вогонь, Пам’ять, Тиша, Спротив, Надія. І сестра — Рівновага.

— А змій?

— Є, — озвалася мати, але її голос був уже інший — як шепіт сну. — Завжди є. Він — не істота. Він — процес. Він — те, що розділяє. Те, що забирає. Те, що змушує забути.

Маркіян відчув, як щось у ньому зміщується. Як думка, що була просто думкою, раптом стала частиною структури.

— То що мені робити?

— Пройти, — відповів Гриць. Його слова були як вирок, але не страшний — необхідний. — Не перемогти. Не втекти. А пройти. Бо тільки той, хто пройшов, може згадати.

І тоді він простягнув Маркіяну невеликий мішечок. У ньому — горошина. Але не проста. Вона світилася. Не яскраво. Як пам’ять.

— Це твій ключ. Але не поспішай. Казка ще не почалась. Вона тільки тебе впізнала.

Частина третя. Заперечення

— Ні, цього не може бути — бурмотів собі під ніс Маркіян, йдучи порохнявою польовою дорогою просто себе. Но очі наверталися сльози. Він, Маркіян. що вважав себе мало тне джедаєм, що міг справитись із будь-яким викликом, був зараз у найважчій стадії розгубленості та повній фрустрації. Йому було лише 13, а він опинився в місці, де не лише немає обліку часу, а ще й живуть якісь невідомі істоти, що не вкладаються в жоден з його внутрішніх протоколів виживання. Він просто не розумів та не знав, що йому робити.

Сонце стояло високо, а отже з часу коли він зник із бібліотеки минуло понад 12 годин. Його вже давно мали б шукати. І лише зараз, він глянув на свій електронний годинник “Montana” з 7 мелодіями, подарунок батька на 13 річницю. Глянув і обімлів. На годиннику була 21.31. П’ятниця. 13-го. Якщо вірити годиннику, то від моменту його зникнення минула. заледве, 1 хв!

— В гості з майбутнього такого не було - прошепотів він собі. Але там була машина часу, а в його випадку - нічого подібного. У фільму, персонаж мав “точку евакуації”. У його випадку, не було нічого. Жодного натяку як діяти та що чинити.

— Я, мабуть, надихався книжкового пилу або якоїсь паперової плісняви — по дорослому зауважував сам собі Маркіян. — Адже я читав подібну історію “Лілова куля”. Там теж були подорожі в часі у часи казок. Це марення. Однозначно. Потрібно просто прокинутись. — Маркіян почав бити себе по щоках та щипати за стегна, живіт сідниці. Було боляче, але він не прокидався.

— Побережись! — раптом почув він окрик — Дорогу королівській кареті! Ззаду, на великій швидкості неслась золота карета запряжена шестіркою білих рисаків. На підвищенні позаду кабіни карети сидів кучер в кінематографічному сюртуку з довгими крученими вусами та довжелезним батогом, яким голосно ляскав розсікаючи повітря коли кучер ним махав. Маркіян заледве встиг ухилитись та відскочити на узбіччя пропускаючи карету. За каретою галопом пронеслись 12 вершників. Коли курява опала, Маркіян продовжив свій шлях у напрямку замку, який було видно на самому обрії як кінчики башт що ніби стирчали з під землі.

Ворота замку вже були в прямій досяжності, практично хвилин 10, як раптом Маркіян почув за спиною тупіт босих ніг та прискорене дихання.

— Агов, хлопче, зачекай! Маркіян обернувся і побачив як за ним біжить “культурист” що назвався Котигорошок.

— Оце ж бо ти ходиш! Я мусів бігти аби тебе дігнати. Ти до замку не ходи, не треба. Там чужинців не люблять. А ще таких як ти.

— А що зі мною не так? — здивовано запитав Маркіян.

— А ти себе бачив зі сторони? — перепитав Котигорошко — У нас такого одягу немає. І показав на джинси, кеди та кофтину Маркіяна з персонажами рок-гурту Iron Maiden на грудях. — Відразу видно, що ти не тутешній. А всі чужинці - небезпечні. І їх або до льоху, або на шибеницю. Ходімо зі мною, до мого дядька Микити Кожум’яки, він тут поруч живе. Там і переночуєш, і відпочинеш і перевдягнешся. Аби не виділятись. А потім почнемо твій Київ шукати!

І так вони зійшли зі шляху та манівцями дійшли до хатини дядька Микити. Дядько Микита, на прізвисько Кожум’яка, був таким дебелим чоловіком років 40, з м’язами як у Шварценеггера (актора з американських бойовиків, які таємно дивились всією сім’єю на відеомагнітофоні, що привезли їм родичі з Чехословаччини). Увесь будинок Микити був просякнутий специфічним запахом засобів для обробки шкур, які й обробляв Микита.

— О, привіт-привіт, племіннику! — можна сказати що проричав мов лев дядько Микита — якими шляхами-поворотами, залізними-воротами, тебе сюди занесло? Знову за Змієм полюєш? Все тобі не йметься, душа до бою рветься?! — І голосно засміявся.

— Ні, дядьку — товариша ось проводжаю — від небезпеки його захищаю. В тон дядькові, заримував і Котигорошко.

— Ну що ж, проходьте та гостіться. Господині у мене немає, тож обслуговуйте себе самі — там сир, молоко та свіжий хліб. Чим багаті, тим і раді! Знаю, що на твої м’язи, Котигорошку, потрібно було б пів оленя або молодого бичка, але що маємо те й маємо.

Маркіян зайшов до хатини, обережно переступаючи поріг, наче боявся порушити якусь невидиму межу. Усередині було тепло, але не від печі — від присутності. Від того, що тут усе мало своє місце, свою функцію, свою пам’ять.

На столі — глиняний глечик із молоком, миска з білим сиром, хліб, що ще дихав теплом. Котигорошко швидко взяв собі скибку, намазав сиром і, не чекаючи, почав жувати.

— Їж, — сказав він, з повним ротом. — Тут не отруєно. Хіба що трохи правдою.

— Дякую, — відповів Маркіян, сідаючи. Його руки тремтіли, але не від страху — від того, що тіло нарешті дозволило собі втомитись.

— А ти, хлопче, звідки? — запитав Микита, присівши на лаву, що скрипнула, наче вітала його. — Бо вигляд у тебе, як у того, хто бачив більше, ніж мав би.

— Я... з Києва. З 1985 року. З бібліотеки. — Маркіян говорив повільно, наче сам перевіряв, чи ці слова ще мають сенс.

— Київ... — повторив Микита, задумливо. — Було щось таке. Давно. Дуже давно. Але час — він не лінія. Він — шкура. Його треба вичинити, щоб зрозуміти.

— А ти, — звернувся він до Котигорошка, — знову в пригоди вліз?

— Та ні, дядьку. Цього разу не я. Цього разу — він. — Котигорошко кивнув на Маркіяна. — Його казка шукає. А я — просто провідник.

— Провідник — то добре. Але не забувай: провідник теж має дорогу. І не завжди ту, що веде назад.

Надворі вже сутеніло. Світло заходу лягало на стіни хатини, як старі спогади. Маркіян сидів, дивився на хліб, на сир, на людей, що не були людьми у звичному сенсі, і відчував — щось змінюється. Не зовні. Усередині.

— Я можу тут переночувати? — запитав він, тихо.

— Можеш, — відповів Микита. — Але знай: коли спиш у казці, сни — не твої. І прокидання — не завжди повернення.

— Я вже не певен, чого я хочу, — прошепотів Маркіян, більше собі, ніж їм.

— То й добре, — сказала мати Котигорошка, яка з’явилась непомітно, як тінь. — Бо тільки той, хто не боїться залишитись, може знайти шлях додому.

І ніч опустилась. Не як темрява, а як покривало. Як пауза між словами. Як момент, коли казка перестає бути текстом — і стає тобою.

Частина четверта. Гнів

Маркіян лежав на широкій лаві, застеленій домотканим рядном, що пахло димом, шкірою і чимось таким, що не мало назви, але мало пам’ять. Він не міг заснути. Очі дивилися в стелю, де павук неквапно плів свою геометрію, а думки — свою власну.

Він знову глянув на годинник. 21:32. Тобто... дві хвилини. Дві хвилини з моменту, коли він торкнувся сторінки. Дві хвилини — і цілий день. Дві хвилини — і ліс, поле, карета, вершники, Котигорошко, Микита, сир, хліб, страх. Це не вкладалося. Ні в логіку, ні в протоколи виживання, які він сам собі колись прописав, читаючи «Довідник юного натураліста» і «Як вижити в умовах джунглів». За таких ввідних, до моменту як батьки повернуться зі сховища він вже буде лежати на смертному одрі в оточенні правнуків.

Його почало гризти. Не страх — гнів. Гнів на себе — за безрозсудність. За цікавість, яка завжди була його рушієм, а тепер стала пасткою. Гнів на батьків — що взяли його з собою, всупереч інструкціям. Що залишили його самого. Гнів на Архіваріуса — клятого мовчуна, що завжди кивав, але ніколи не говорив. І не був поруч, коли треба було.

— Я ж дитина! — прошепотів він у темряву. — Я ж просто хотів знати...

Але темрява не відповідала. Вона лише дихала. Як щось живе. Як щось, що слухає, але не співчуває.

Маркіян уявляв, що лежить у комі. Надихався плісняви. Знепритомнів. Та лежить серед полиць з книжками. І от-от захлиснеться слиною. Йому було страшно. І від цього — ще гірше. Бо страх не давав відповіді. А гнів — хоча б давав енергію.

— Якщо я вийду з коми... — бурмотів він, — то так накричу на них, що вони куплять мені всі книжки світу. І телескоп. І відеомагнітофон. І навіть той набір для хімічних дослідів, який мені не дозволили, бо «небезпечно».

Його тіло здригалося. Зуби скреготіли. Сон не приходив — він крадькома підповзав, як злодій, і зрештою вкрав його свідомість.

І врешті — він забувся. У гнівній гарячці, у тривожному сні. І в тому сні — не було спокою. Йому снився Київ. Батьки. Ряди книг у бібліотеках. Виступи партійних діячів які вели всіх до комунізму. Знову батьки. Архіваріус. Сутність. Хто, чи що вона/він? Сутність зустріла його тут. Вона чекала. Його. Батьки. Київ. Сутність…

Так завершився перший день. А справжня історія — ще не починалась.

Частина п`ята. Компроміс

Прокинувся Маркіян рано. Ще до того, як півень встиг прокукурікати своє перше «ку-ку-рі-ку», що звучало тут не як сигнал, а як заклинання початку дня. У хаті було тихо, але не порожньо — тиша тут мала вагу, як шерсть на старій шкурі.

Котигорошко вже вовтузився, розчухуючи себе з усіх боків, наче намагався стерти ніч.

— Ой, дядьку, у тебе тут лігвище блощиць! — бурчав він, — Мало не заїли до смерті. Я думав, що мене змій хапає, а то просто блощиця з амбіціями.

— Є така справа, — погодився Микита, не знімаючи з себе фартуха, — Господині немає, а справу маю зі шкурами. Та годі голосити, час сніданок спожити!

Сніданок був простий: кисле молоко, хліб, що вчора ще дихав, а сьогодні вже трохи задумався. Маркіян жував повільно, мріючи про мамині канапе з лікарською ковбасою, про яєшню з цибулею, про какао з молоком, яке завжди було трохи занадто солодким, але саме тому — домашнім.

— Так, дядьку, — мовив Котигорошко, — треба нам гостя переодягнути, щоби не виділявся. Бо в нього вигляд, як у прибульця з ярмарку.

— Піди до Мотрі, — сказав Микита, — попроси одягу з їхнього молодшого. Того, що Змій торік поцупив. Може їй хоч трішки легше буде, як одяг не буде на очі потрапляти.

Котигорошко пішов, а Микита, витираючи руки об фартух, сів навпроти Маркіяна.

— Змій... — почав він, не дивлячись прямо. — Він не приходить за кимось. Він приходить, бо може. Налітає, цупить — і кінець. Без причини. Без логіки. Як буря. Як забуття.

Маркіян слухав, і щось у ньому стискалося. Не страх — розуміння. Що тут усе інакше. Що тут не буде пояснень. І що, можливо, йому доведеться жити не за правилами, а за ритмами.

Котигорошко повернувся з вузликом. У ньому — сорочка, штани, пояс. Все — трохи заношене, трохи пахло димом і травами. Але було справжнє.

— Перевдягайся, — сказав він. — Тепер ти — майже свій.

— Ну що, шануйтеся, дядьку! — попрощався Котигорошко.

— І ти в біду не встрявай! І мамі вітання передай! — проричав Микита, як лев, що вміє сміятись.

Вони рушили манівцями, в обхід замку, де чужинців не любили. Дорога була м’яка, як ковдра з моху, а повітря — свіже, як перший день після дощу.

— А знаєш, мій дядько — герой, — сказав Котигорошко, з гордістю, що не ховалась. — Він переміг печенізького богатиря у двобої навкулачки. Я змалку хочу бути подібним на нього. Мені дванадцять, а я можу підняти дорослого бика! Ось як зустрінусь зі Змієм — неодмінно його переможу.

Маркіян усміхнувся. Не тому, що повірив. А тому, що хотів вірити.

— А ти, звідкіля? З яких країв? — вів далі Котигорошко. — Бо батько мене післали тобі в поміч, а я й не спитав.

І Маркіян розповів. Про Київ. Про батьків. Про бібліотеку. Про книгу. Про Сутність. Про те, як усе почалось — і як він не знає, як усе має закінчитись.

Котигорошко слухав уважно. Без перебивань. Без глузування. Як той, хто знає, що кожна історія — це не просто слова, а ключ.

І тоді, серед трави, серед тиші, серед дороги, що не мала назви, Маркіян відчув: він мусить змінити фокус. Не шукати вихід. А шукати Сутність. Бо вона — не просто провідник. Вона — відповідь.

Це був компроміс. Не з реальністю. З собою.

Частина шоста. Депресія

На годиннику була 21:40. А у світі Маркіяна минала п’ята доба. П’ять днів піших подорожей по Околиці. Саме так називали аборигени цю землю. Все в ній було ні далеко, ні близько.

Дорога тут була не лінією, а звичкою. Стежки сходилися й розходилися, як думки, — одна вела між копицями сіна, друга — в лозняк, третя — трапилася сама й зникла там, де починався очерет. Під ногами хрумтіло висохле стебло льону, пахло дьогтем і кислуватим квасом, що його баба на узліссі розливала в глиняні кухлі так буденно, ніби це вода з колодязя-журавля. Вітром зносило жар від печей — у присмерку кожна хата диміла по-своєму: один дим — тонкий, як дримба, другий — важкий, як слово старости.

Десь між цими запахами та звуками його пам’ять ще тримала Київ — дзвін трамваїв за вікном, мамині канапки з ковбасою, шумний сміх друзів у шкільному дворі. Але картинки блякли, як фотографії, забуті на сонці. Обличчя батька іноді поставав лише уривком — погляд чи нахил голови, а мама щораз чіткіше згадувалася тільки руками, що зав’язують йому шнурки. І в цих обривках наростав холодок: спогади вже не гріли, а віддаляли, як пором, що відходить і стає меншим, хоч ще видно його силует.

Маркіян помічав дрібниці, від яких ставало тихо. На мостині через невеличку копанку завжди бракувало тієї самої дошки — він пізнав по сколах, по темнішому розводі смоли, по капелюшку цвяха, що стирчав рівно на третину пальця. На узліссі стояла береза з серцеподібною раною в корі — він рахував, скільки разів вони проходили повз неї, і щоразу серце в корі лежало на тій самій висоті й під тим самим кутом. Коли над полем хтось гукав «гото́во!», крик відлунював так само — з тією ж паузою й тим самим забарвленням вітру. Навіть жайвір, що вранці зривався над стернею, наче прокручував один і той самий трель, як одну з семи мелодій «Montana».

Котигорошко нічого дивного не бачив. Для нього все було на своїх місцях: копиця має пахнути сонцем, криниця — іржею, дорога — пилом і потом. Якщо Маркіян казав: «Здається, ми тут уже були», — Котигорошко сміявся: «Та ми всюди вже були. Околиці мало — вона кругла, як корж». Якщо Маркіян зупинявся біля берези з раною, Гриць тільки кидав неуважне «У нас тут усі берези такі», — і йшов далі. Чутки про Змія, про вовкулаків чи про водяну Діву були для нього не страшилками, а погодою: сьогодні дощ, завтра — наліт Змія, післязавтра — ярмарок. Абсолют, не подія.

Замок сидів у центрі, як камінь у подушці — важко, впевнено. Звідусіль він виглядав однаково близьким: два зубці башт над жовтуватим валом, луската черепиця, що на загуслому світлі шерхотіла, наче шкіра щуки. Скільки не йди, кут башти до горизонту не змінювався. Маркіян ловив себе на школярській звичці вимірювати — на око, на пальці, по ширині великого — і все сходилося до нуля. Замок був ніби відбитком на прозорій плівці, накладеним на будь-який ландшафт.

Ночували де доведеться: у клуні, де сіно пахло злим теплом і сушеними грушами; в оборі, біля телят, що посапували, як старі схожі між собою вірші; під навісом млина — там вода під колесом шепотіла рівно, з тією самою тридцятою краплею, яка зривалася швидше. Час спав, як лис у норі. На «Montana» дрібно відстукувало 21:41, потім —  пішла наступна доба, і стала 21:42. Маркіян натискав кнопки мелодій, вибираючи «Happy Birthday» в пустому полі, просто щоб почути щось, що не належить цій місцині. Але тепер він ловив себе на тому, що ця мелодія більше лякала, ніж тішила: бо нагадувала про місце, куди він вже не певен, що зможе повернутися.

Люди траплялися лагідні й замислені. Пастух, у якого одна рука була, як вузол на корені, розповів, що минулої неділі буря з’їла половину мосту. Сьогодні мостина ціла. Баба, що торгувала квасом і лляною олією, порадила обминати рівчак біля старої груші, бо там живе присмок. Рівчак був сухий, як теорема, і в ньому не жило нічого, крім миші, яка завжди вислизала в один і той самий бік. Кожне «було» людей і кожне «є» не збігалися, як два слайди, накладені з міліметровим зсувом.

Сутність не з’являлася, але була всюди, як недоказана думка. В росі на ранковій траві світло збиралося літерами, які не встигали скластися в слова, — Маркіян бачив заломи, як на порожніх аркушах тієї книги. У вологих слідах від корови на глейкому шляху він раз за разом читав однакові візерунки — ніби чиясь рука кожного разу повторювала ту саму помилку. І в цьому ритмі повторів він почав втрачати не тільки Київ, а й саму потребу згадувати.

— Вона близько, — казав він уголос, не стільки Котигорошкові, скільки собі. — Ось тут пройшла.

— Та хто? — щиро дивувався той, оглядаючи ледь прим’яту кропиву. — Це лисиця ходила. Або ти.

— Не лисиця, — казав Маркіян і ніяковів від власної впертості. — Це... як відбиток від думки.

— А-а, — полегшено зітхав Котигорошко, — значить, від відьми. У нас думки теж ходять. Як кури. Тільки не клацають.

Вони багато слухали. На узліссі троє косарів, трохи хриплячи від спеки, розповідали про зміїний літ: «Спершу — тінь над житом, потім — хрускіт, як коли хрустиш огірком, і вже нема нікого». На греблі мельник показував пальцем у воду: «Тут дівка втопилася, а потім привела нареченого за руку. Добрий наречений був, коні мав».

Усі ці історії у своїй буденності здавалися правдивими, як погода. І водночас жодної живої події, щоб підкріпити легенду, Маркіян не застав: ніяких тіней, що ковзають над нивами, ніяких відблисків зубів у темряві. Лише розповіді, як старі квитанції — з печатками й підписами, але без самого товару. А от у голові з кожним днем глибшала тиша: спершу зникали дрібні деталі, потім — цілі шматки Києва, які ще вчора спалахували яскраво. Друзі й батьки відходили на задній план, наче персонажі книги, яку давно відклав і вже не певен, що колись дочитаєш.

Обхід Замку ставав ритуалом. Вони виходили на широку польову дорогу, де пил збирався в м’який верхній шар і довго не лягав. На обрії дві башти змінювалися місцями — чи, може, так здавалося, коли сонце йшло за хмари. Внизу, під валом, лежав глухий рів — без води, але з чіткою лінією вітру, що в ньому ходив по колу. Раз Котигорошко кинув камінь: він підстрибнув і впав точно в те саме місце, куди падав учора. «Так воно тут зроблене», — з повагою сказав він. Для нього це була міць порядку, для Маркіяна — доказ, що вони крутяться в зачиненій кулі.

Увечері вони сиділи в тіні клуні. Полин різав ніс, десь за скиртами кублилися перепілки — їхнє «піть-піліть» обривалося рівно там, де мав би бути ще один склад. Маркіян дістав годинник — 21:42. Він натиснув кнопку, і «Montana» тонко проквилила знайомою мелодією, що закінчувалася на півноті. Колись цей сигнал був як місток додому, тепер він раптом здався чужим — як голос, що телефонує з номера, який ти колись знав, але вже не впізнаєш.

— Ти так хочеш її знайти — от і не наздоженеш, — не обертаючись, мовив Котигорошко. — У нас, як за зайцем біжиш, — він біжить швидше. Сядеш у житі — сам прибіжить, подивиться.

— Я не вмію сидіти, — тихо відповів Маркіян. — Я вмію читати між рядків. А тут рядки бігають.

Він заснув несподівано, з наміром завтра перестати гнатися, шукати межі — переправи, ворота, колоду через рівчак, поріг клуні. Сутність любить межі. Але прокинувся від того, що на шкірі пробіг холодок перегорнутої сторінки. Поруч нікого не було, тільки суха солома тихо шаруді­ла. Пахло ніччю, прозорою, як тонкий віконний лід.

І вранці вони знову рушили. По сліду, якого не видно, але чутно. Трималися в радіусі Замку, немов на прив’язі. Маркіян уже не кликав чудовиськ і не випрошував знамен — лише впізнавав ті самі повороти, ті самі шелести, ту саму паузу в співі жайворонка. І розумів: вони йдуть по п’ятах. Але наздогнати — не можуть. Ще ні.