Коли Завіса Стоншується: Ніч Самайну. Розділ 1

Розділ 1. Ступивши за Мідний Поріг

(Випробування №1: Перетин Межі)

Курган стояв на краю лісу вічно, наче закам’янілий сплячий велетень, вкритий мохом і травою. Ніхто із селища не наближався до нього ближче, ніж на відстань кинутого каменя, адже знали, що то сід – місце, де земля тонка, а під нею дихає Народ Пагорбів. Навіть птахи, здавалося, оминали це місце, а вітер тут завжди змінював напрямок, ніби навмисно обходячи Закон.

Коли Ейлін підійшла до нього, гуркіт Священного Багаття, що палав у селищі, здавався далеким, приглушеним, як удар серця в болоті. У повітрі пахло вологою землею, мідним листям, що гнило, і чимось ще – солодким, як кров, і гострим, як лавровий лист. Це був запах магії, що обіцяє казку. Він щипав ніздрі, але водночас викликав дивне відчуття голоду — не тілесного, а душевного, жаги до знання, що є забороненим.

Дзвінкий сміх, що виманив її з дому, знову пролунав, але тепер він був ближче і чіткіше. Він не був злим, але й не був привітним — це був сміх хижака, який бавить себе перед трапезою, сміх істоти, якій чуже поняття про шкоду, як чуже і про обережність. У ньому було щось від дзвону срібних дзвіночків, що закликають до загибелі, щось від тріску льоду, що ламається під вагою жертви.

Ейлін обійшла старий дуб, чиє коріння обіймало курган, і побачила двері. Це були не справжні двері. Ніхто не різав дерево і не кував залізо, щоб їх створити. Це була лише арка світла, ледь помітна в темряві, що світилася зсередини не жовтим, а хворим, блідо-зеленим у місячному сяйві. Воно мерехтіло так, ніби було виткане з туману і смертельного холоду. Краї арки були обрамлені тонким шаром, схожим на застиглу мідну іржу – звідси й назва, яку дав цьому місцю старий друїд: Мідний Поріг. Навколо арки трава була притлумлена, ніби хтось ходив тут часто, але сліди не залишалися, як і не залишається пам`яті про викрадених.

Саме у цей момент із-за Мідного Порогу вийшла постать. Це був юнак – чи, принаймні, він мав вигляд юнака, хоча в його очах була мудрість і втома ста тисяч осеней. Він був високий і стрункий, одягнений у тканину кольору осіннього лісу, а його волосся було схоже на сплетіння сухого, мертвого вересу. Його рухи були плавні, як у тварини, що не боїться, а вичікує.

— Ти прийшла, — сказав він, і його голос звучав, як дзенькіт кришталю, що тріснув від морозу. Він не здивувався, він констатував факт.

— Хто ти? — запитала Ейлін, міцно стискаючи в кишені маленький річковий камінь, який вважала своїм талісманом.

— Мене звуть Луах, — відповів він, посміхаючись. У його посмішці було занадто багато зубів, і вона була занадто гострою, щоб бути людською. — Я Провідник. І я шукаю те, що світиться яскраво, щоб показати йому шлях до свого світу. Сьогодні ніч, коли Ніхто не має бути сам. А ти, дівчинка з яскравими очима, здається, ступила занадто близько.

Луах не чекав відповіді. Він простягнув руку, його пальці були довгі й тонкі, як кігті, замасковані під гілки.

Ейлін відсахнулася. Вона відчула, як її срібне світло запульсувало, але тепер це був страх. Вона нарешті усвідомила жах своєї цікавості. Луах — цей юнак з поглядом вічності — не був людиною.

— Ні, я не піду! — різко прошепотіла вона, роблячи крок назад і намагаючись відірватися від Луаха, щоб тікати до безпечної темряви лісу. — Я повертаюся додому!

Посмішка Луаха стала ширшою і гострішою.

— Ти не можеш повернутися, Ейлін, — його голос став нижчим, майже гіпнотичним, як осінній вітер у пустих гілках. — Закон Самайну. Ти ступила на Коріння. Твоя цікавість – це вже мій дар.

Він не наблизився, але його тінь раптом подовжилася і накрила її, як простирадло. Ейлін відчула різкий, нестерпний холод, який пронизав її аж до кісток. У неї перехопило подих. Вона побачила у блідо-зеленому світлі, як її срібне сяйво тремтить, немов свічка на протязі.

Вона впала на коліна, намагаючись відповзти, але її м’язи відмовилися слухатися — магія Луаха паралізувала її. Холод стискав легені. Вона відчула, як світло починає згасати, перетворюючись на кригу. У ту мить вона усвідомила: якщо залишиться тут, то замерзне на межі світів, і Кайлех забере її світло без жодної боротьби.

Луах простягнув руку. 

— Ти змерзнеш тут, Ейлін. Або підеш зі мною, і збережеш шанс. Це твій перший вибір. Жорстокий, але твій. Пам’ятай Закон: те що ти бачиш тут, не завжди є тим, чим здається. І ціна завжди вища, ніж очікування.

Ейлін, тремтячи від холоду і відчаю, змусила себе підвести голову. Її очі горіли від люті, а не від страху. Вона не могла бігти, але могла боротися, щоб світло не вмерло у холоді.

— Ведіть, Провіднику, — її голос пролунав хрипко, як з останніх сил, але в ньому була рішучість, вистраждана страхом. Вона відкинула його руку і, повільно, незграбно, як поранена тварина, зробила рішучий, вимушений крок у бік Порогу. — Я хочу знати, чому ви сміялися.

Луах кивнув, і усмішка зникла з його обличчя, залишивши лише сувору, байдужу маску.

— Тоді ходімо. Кайлех, Королева Зими, чекає на нас. А з нею і решта тринадцяти кроків до вистражданого світанку.