Коли Завіса Стоншується: Ніч Самайну. Розділ 12

Розділ 12. Царство Розплати 

(Випробування №12: Ціна)

Ейлін вийшла з Кришталевої Зали. Вона очікувала побачити Крижаний Сад, але опинилася у вузькому, викривленому коридорі, стіни якого були зроблені з коріння старого, мертвого дерева. У повітрі стояв запах вологої землі та гнилі.

Луах йшов поруч, його постать була тепер не стільки провідником, скільки суворим охоронцем. Його очі були прикуті не до неї, а до золотого сяйва, що йшло від зерна Надії в її руці.

— Одинадцять. Ти пройшла Одинадцять випробувань, — прошепотів Луах. — Ти повернула Час і Спокій. Ти забрала Надію. Залишилося дванадцяте та тринадцяте...

— Яке дванадцяте випробування? — Ейлін відчула, як її щойно здобута сила почала згасати.

Луах зупинився. Коридор був настільки вузький, що вони стояли майже впритул.

— Ти думаєш, що королева дає тобі Час і Спокій назад? Ні. Вона лише відмовилася від них. Ці скарби належать світу, який ти покинула, але Сід... Сід не відпускає нічого, не взявши рівноцінної заміни. Навіть Надія має ціну.

Він простягнув тонку, бліду руку, і Ейлін побачила, як його тінь на стіні стала більшою, загрозливою та голодною.

— Твоя Надія ожила, — сказав Луах, дивлячись на золоте зерно. — Щоб жити, вона має бути вкорінена. Але в Сіді немає майбутнього, в Сіді є лише вічність минулого. Щоб забрати Надію, ти повинна залишити свою історію.

Ейлін відчула, як її Спокій почав дрижати. Вона побачила у ньому не своє обличчя, а обличчя її матері, молодої та усміхненої.

— Дванадцяте випробування, Ейлін, — голос Луаха став м’яким, майже ласкавим, але від цього лише моторошнішим. — Ти маєш заплатити пам’яттю про те, заради чого ти прийшла.

Вона відчула, як холод проникає через її пальці, що тримали Спокій. Вона відчула, як спогади почали вислизати: обличчя батька ставало нечітким, звук голосу матері — віддаленим шепотом.

— Якщо ти втратиш ці спогади, ти забудеш, що таке дім, що таке родина, — сказав Луах, його очі світилися майже жалем. — Ти станеш вічним мандрівником. Твоя Надія буде жити, але ти не будеш знати, заради кого ти її врятувала.

Ейлін стиснула дзеркало так сильно, що кришталь врізався у плоть. Вона зрозуміла: Ціна — це не предмет, а її ідентичність. Сід хотів, щоб вона забула світ людей і назавжди залишилася лише дівчиною, яка виграла у Кайлех, але не Ейлін, донькою фермера.

Вона глянула на Час у іншій руці. Він бився, нагадуючи їй про важливість кінцівки.

— Я не віддам тобі свою пам’ять! — прошепотіла вона.

— Ти вже віддаєш, — відповів Луах. — Ти можеш вибрати, що саме забути. Віддай Світу Фейрі пам’ять про щось менш важливе. Залиш лише те, що робить тебе собою.

Ейлін заплющила очі, відчуваючи паніку. Вона не могла втратити спогади про батьків. Вона повинна була знайти найдорожчу річ, яка не мала значення для її душі.

Раптом вона згадала про найглибшу таємницю, сховану під Кришталевою Залою: істинне ім`я Кайлех, яке вона випадково почула уві сні під час мандрівки, та час, коли вона була смертною жінкою. Це була могутня, але чужа для її людської сутності інформація.

— Я віддам свою пам’ять про таємницю! — крикнула Ейлін. — Я забуду її справжнє, людське ім`я, і забуду місце, де стояв її перший, зруйнований трон!

Вона відчула, як холодний, як змія, біль увійшов у її мозок, вирвавши цю інформацію. Це була не просто пам’ять, а зв`язок з вічністю. Луах різко відсахнувся, його обличчя перетворилося на маску жаху.

— Це... це занадто велика ціна, — прошепотів він. — Це те, що належить вічності, а не людині!

Ейлін розплющила очі. Вона пам’ятала обличчя матері, відчувала тепло багаття, але вона відчувала порожнє місце в душі, де раніше була велика, небезпечна таємниця.

— Це моя ціна, — сказала вона. — Я забула. Тепер я вільна.

Золоте зерно Надії спалахнуло востаннє, засяявши кольором стиглого врожаю. Воно почало вростати у її долоню. Це був її квиток на свободу, виплачений ціною вічної таємниці.

Луах підійшов до неї впритул. Його лице, зазвичай бездоганне і байдуже, виглядало стривоженим. Він схилився до вуха дівчинки, і Ейлін відчула крижаний подих.

— Ти — смертна дівчинка тринадцяти років, — прошепотів Фейрі. — Я — Луах, вічний провідник Кайлех. Ти виграла у мене, віддавши те, що було не твоїм. Я бачив, як ти пожертвувала своєю пам`яттю заради своєї історії. Це єдиний борг, який я не зможу забрати.

Він випростався. У його руці з`явився крихітний, але бездонно чорний камінь.

— Тринадцяте випробування, Ейлін, — сказав Луах. — Ти повинна прийняти це як дарунок, і тоді ти вільна. Смертна дитина ніколи не повинна отримувати подарунки від Фейрі. Це буде твій останній і справжній борг.

Ейлін дивилася на чорний камінь. Сід ніколи нічого не дарував просто так. Вона могла просто вийти, не торкаючись його, але тоді вона б програла останнє, тринадцяте випробування — зневагу до правил світу Фейрі.

— Я приймаю, — прошепотіла Ейлін. — Цей камінь нагадуватиме мені про тебе.

Вона простягнула руку і взяла чорний камінь. Тієї ж миті її час вичерпався. Коріння Мертвого Дерева розійшлося.

Ейлін рахувала про себе: ``Дванадцяте випробування. Усе. Я готова до останнього кроку.``