Коли Завіса Стоншується: Ніч Самайну. Розділ 11

Розділ 11. Хата Фермера та Останній Вибір

 (Випробування №11: Жертвою)

Ейлін стояла на порозі Хати Фермера, але тепер вона могла бачити дві версії себе: справжню (з годинником та дзеркалом) і примарну (ту, що стояла біля вікна). Ілюзія була настільки ідеальною, що вона відчувала запах диму з каміну, тепле сяйво багаття, а по щоці покотилася сльоза туги, коли вона побачила обличчя батька, освітлене вогнем.

— Це одинадцяте випробування: Випробування Жертвою, — прошепотіла Кайлех, її голос був тепер тихий, але проникав прямо в кістки. — Вибір простий: залишся тут назавжди, і вони житимуть вічно, але ти станеш привидом. Або вийди, і твоя Надія повернеться, але вони повернуться до свого часу і помруть.

Ейлін ступила крок усередину. Примарна версія її матері, що стояла біля вікна, посміхнулася їй, але посмішка була порожня — вона належала часу, який не біжить. Примарна Ейлін біля вікна була ідеальною донькою, яка ніколи не йшла з дому, яка не знала ні Сіду, ні мудрості. Вона була вічною, але порожньою.

— Твій батько не зістариться. Твоя мати ніколи не піде, — лунав голос Королеви. — Твій дім буде цілим. Ти просто станеш його вартовим, частиною їхньої вічної осені. Це найбільший дар, який може дати Сід — заморозити мить.

Ейлін міцно стиснула скарби. Дзеркало підказувало їй: Спокій — це прийняти природний хід речей. Пісочний годинник стукав у її долоні: Кожна секунда, яку ти крадеш у них, робить їхнє життя порожнім. Вона знала: якщо вона залишиться, вона вкраде їхній справжній фінал, їхнє справжнє життя.

Вона підійшла до своєї примарної версії біля вікна. Примара була тепла і пахла сухим листям.

— Я не можу платити за їхню вічність своєю порожнечею, — сказала Ейлін. — Життя без кінця — це не життя.

Вона схопила перше, що потрапило їй під руку в ілюзорній хаті — заіржавілий серп зі стіни (знаряддя людського, кінцевого врожаю) і вдарила ним по дзеркалу на стіні (символ замкненої ілюзії). Серп розбив дзеркало. Вона використала з`єднання свого Спокою та Часу, щоб розірвати ілюзію, відмовившись від вічності.

Простір навколо Ейлін розколовся з пронизливим звуком, схожим на руйнування гори. Ілюзія Дому, Батька і Матері зникла, розтанувши, як іній на склі.

Ейлін стояла на сходинках Кришталевої Зали. Вона знову міцно тримала кришталеве дзеркало (Спокій) і срібний годинник (Час). Вони повернулися на своє місце в реальності. Але найважливіше — її Надія. Клаптик шкіри, який вона тримала в руках протягом усього шляху, той, у якому лежало зерно, почав світитися. Це було не просто срібне світіння, а тепле, золоте сяйво, як схід сонця. Зерно, яке було її орієнтиром, ожило. Воно наповнилося новою, чистою сутністю Надії.

Кайлех, виснажена, важко відкинулася на троні. Її крижаний скіпетр випав із руки і розбився, немов скло.

— Ти виграла, — прошепотіла Кайлех. Її голос був тепер тихим, як перші сніжинки. — Візьми свою Надію.

Ейлін нахилилася. Вона не віддала Королеві жодного зі своїх скарбів, але повернула їй Спокій і Час.

Луах провів її до кришталевого виходу. Він знову з’явився біля неї — тихий, але тепер у його погляді не було глузування.

— Ти виграла, Ейлін, — він подивився на неї з новою, незрозумілою повагою. — Але Ціна ще не заплачена. Вона завжди чекає.

Ейлін знала, що він має рацію. Вона зробила крок у світ, який вже не був її старим світом.

Ейлін рахувала про себе: ``Одинадцять. Це вже одинадцять. Залишилося два``.