Коли Завіса Стоншується: Ніч Самайну. Розділ 2

Розділ 2. Зал Вічних Сутінків

(Випробування №2: Спокуса Забуття)

Крок через Мідний Поріг був схожий на стрибок у глибоку, холодну воду, що стирає пам’ять. Ейлін відчула, як її дихання застрягло в грудях, а потім... звільнилося у повітрі, яке пахло мохом, металом і нерухомою вічністю. Звуки світу, що залишився позаду, зникли, ніби їх вирізали з Часу.

Вони опинилися усередині кургану, але це не була тісна земляна печера. Це був величезний Зал Вічних Сутінків, викутий із суцільного кристала, що віддзеркалював світло, якого насправді тут не було. Стелю підтримували колони, що були нерівними, ніби виросли із землі, вкриті золотистою пліснявою та дорогоцінним камінням. Здавалося, ніби вони знаходяться у величезному, перевернутому глечику, в якому консервують час. Повітря було густим, як мед, і кожен крок лунав, наче в порожнечі, що попереджає.

Над головою, де мав би бути місяць, висіло туманне, зелено-блакитне, мертве сяйво, яке не давало тіней. Воно було постійним і гіпнотичним, як уві сні, з якого неможливо прокинутися. Зал був наповнений Народом Пагорбів (Aos Sí). Вони не рухалися безцільно, а стояли або сиділи на лавах із чорного дерева з поважним, моторошним спокоєм. Їхня краса була гострою і небезпечною: витончені, високі, з волоссям кольору снігу або темних гілок. Їхній одяг був сплетений з листя, пір’я та місячного світла. Вони мовчали, як могили. Але Ейлін відчувала сотні поглядів, що ковзали по ній, оцінюючи її Надію та людську незграбність. Її шкіра покрилася мурашками, хоча в залі не було протягу.

Луах вів її вперед, немов жертву до вівтаря, не озираючись.

— Пам’ятай, те що ти бачиш тут… Не вір, не бери і не їж. Не звертай уваги на їхній спів, — прошепотів він. Ейлін не чула співу, але тепер, коли він про це сказав, їй здалося, що у повітрі вібрує ледь чутна, висока нота, яка шукала вхід прямо до її свідомості, мов голка. Вона відчула, як ця нота торкається її думок, мов пальці, що шукають двері, щоб викрасти пам`ять.

Наприкінці зали, на підвищенні з білого, холодного, як кістка, каменю, стояло Тронне Крісло. Воно було вирізьблене немов зі старої верби, а його спинка підіймалася вгору, нагадуючи павутиння, вкрите інеєм. На кріслі сиділа Кайлех, Королева Зими. Вона не була схожа на снігових королев з людських казок. Її краса була абсолютною, крижаною та смертельною. У неї було волосся кольору темного срібла, зачесане так туго, що здавалося викарбуваним. Її шкіра була блідою, як зимовий туман. Очі – глибокі, бездонні, кольору замерзлої води, що поглинає світло. Вона була одягнена у сукню з чогось, що виглядало як застигле світло та нетануча крига. Вона не дивилася на Ейлін. Вона дивилася крізь неї, прямо на її срібне світло.

— Ти привів щось живе, Луаху, — пролунав її голос. Він був схожий на шелест тисячі крижинок, що падають на мармур, вічний і безжальний. У ньому не було тепла, не було гніву – лише нескінченна, байдужа, як доля, влада.

— Вона сама прийшла до Порогу, Кайлех, — відповів Луах, схиляючи голову. — Вона принесла із собою надто багато срібного світла та цікавості. А сьогодні ніч Дарунків, за якими завжди слідує ціна.

Нарешті Кайлех повільно повернула голову, і її погляд, як гострий шматок льоду, пронизав Ейлін.

— Людська дівчинка, — промовила Королева, і її губи ледь помітно ворухнулися. — Ти порушила Закон Самайну. Ти прийшла до нас, коли світ живих мав бути зачинений. Що ти принесеш мені взамін за те, що я не триматиму тебе тут, поки ти не станеш лише тінню?

— Я нічого не брала у вас, — з тремтінням, але твердо, борючись із магією навколо, промовила Ейлін, згадавши настанову Луаха. — Я прийшла побачити те, що чула.

— У світі Сіду кожен погляд, кожен крок — це вже крадіжка, — промовила Кайлех, і тепер її голос став трохи гучнішим, зачепивши ту саму високу ноту, що вже звучала у залі. — Ти вкрала мій спокій. І ти вкрала мій Час. Якщо хочеш повернутися, то маєш пройти Випробування Тринадцяти.

Королева простягнула руку. На її долоні лежав маленький золотистий плід, схожий на райське яблуко, але його поверхня світилася так яскраво, що, здавалося, обпікала душу.

— Візьми його, — наказала вона. — Це плід нашого світу. Він дасть тобі вічну красу і силу, щоб ніколи більше не старіти. Це мій перший Дар.

Ейлін відчула, як її горло стискається від нелюдського, нестримного голоду, який виник нізвідки. Плід пахнув небом і забуттям людського життя. Вона знала, що якщо візьме його і з’їсть, то забуде запах матері, тепло печі і навіть своє ім’я, а її срібне світло застигне, перетворившись на лід, на вічну ілюзію. Її пальці тремтіли, але не від страху — від жахливої, солодкої спокуси. Вона простягнула руку, але зупинилася за мить до дотику. Погляд Кайлех не змінювався — холодний, незворушний, як лід, що чекає тріщини.

Це було Випробування номер два, що носило назву “Випробування Забуттям”. Ейлін не знала, що її відмова вже стала відповіддю. І що в цій залі, де не було тіней, саме вона щойно створила першу тінь рішучості.