Коли Завіса Стоншується: Ніч Самайну. Розділ 5

Розділ 5. Болото Мороку та Манівців

(Випробування №4. Напій Туги)

Коли Ейлін вийшла з-за гладкого каменю, вона зрозуміла, що Луаха вже немає. Ліс Фейрі стояв нерухомий і холодний, але тепер він здавався менш поблажливим, ніби магія Комори Борова викликала гнів у навколишнього світу.

Ступаючи далі, вона відчула, що ґрунт стає все більш вологим і м’яким. Невдовзі вона вийшла до Болота Мороку та Манівців — місця, де не росла навіть покручена рослинність Сіду. Над болотом стояв густий, білий туман, який не дозволяв бачити далі витягнутої руки.

— Це місце для тих, хто втратив надію, — пролунав тихий, дзвінкий голос Луаха, хоча самого його не було видно. Його слова лунали в тумані, ніби дзвін, який розбився. — Тут реальність розмита. Що ти бачиш, того немає. Чого немає, те може тебе з’їсти.

Ейлін стиснула клаптик шкіри із Викраденим Зерном. Воно світилося, як маленький, але міцний ліхтарик, і це було її єдиним дороговказом. Туман дихав, як жива істота, і кожен вдих здавався трохи чужим.

Перше, що вона зустріла, було мовчазне море очей. Вони світилися жовтим і зеленим, ширяючи прямо над чорною, в’язкою водою. Це були Духи-Вогники (Will-o`-the-wisps) — хитрі, нечисті душі, що заманювали подорожніх у болото. Вони не говорили, але їхнє мерехтливе світло було надзвичайно привабливим, обіцяючи відпочинок і безпечний шлях.

Ейлін знала казки: йти за Вогником — це віддати свою душу назавжди. Вона змусила себе дивитися не на них, а собі під ноги, де лише ледь помітні купини дозволяли ступати далі. Кожен крок був як зусилля проти забуття — болото шепотіло, що легше зупинитися.

Тільки-но вона зробила п’ять кроків, як туман став густішим і почувся плач. Це був найстрашніший звук, який Ейлін чула за все своє тринадцятиліття. Він був чистим, глибоким і пронизливим, сповненим такої болючої туги, що розривав душу. Це була Банші (Banshee) — плакальниця, чий крик сповіщає про неминучу, насильницьку смерть.

Крик був особистим. Він пролунав так, ніби вона плаче за матір’ю Ейлін, оплакуючи її останній день, її невимовний біль.

Ноги Ейлін підкосилися. Інстинктивно вона знала, що не можна підходити до джерела плачу, але як можна було не відповісти на цей біль? Її серце розривалося: моя мати померла, вона не дочекалася мене!

— Це брехня! — закричала Ейлін, міцно стискаючи річковий камінь. — Це голос туги, а не правди!

— Голос туги — це найгостріша правда, — прошипів Луах, який знову невидимо йшов поряд. — Вона показує тобі твій найбільший страх. Віддайся йому, Ейлін, і ти зникнеш у цьому тумані безслідно.

Вона напружено прислухалася. Плач Банші посилювався, перетворюючись на божевільне ридання. Дівчинка закрила вуха, але звук, здавалося, йшов просто зсередини її голови. Вона відчула, як її щока стала мокрою, і зрозуміла, що плаче. Її сльози були не про смерть, а про страх втратити те, що ще живе.

Щоб заглушити цей звук, Ейлін почала співати. Це була стара колискова, яку співала їй мати. Її голос був тонким і слабким, але він був справжнім. Він говорив про будинок, про тепло, про життя, яке не завершилося.

Ось світло пішло, земля схолодніла,
та пам’ять сховалась в корінні.
Спи, моя земле, спи, моя мила,
не скоро кінець у твоєму винні.

Король йде, весь чорний та з гонором,
несе світлий іній на своїх плечах.
Я знаю: під снігом, холодом, мороком.
Сховалось зерно в світанкових печах.

Хоч кричать Банші, хоч веде Вогник,
Хоч Фейрі шепочуть про вічний полон.
Моє серце знає, що буде той дзвоник,
Колеса Року, що почне новий стон.

Спи, моя земле, спи, моя мила,
Повернешся, немов нова кров.
Твоя обіцянка - чиста та мила,
Ти є життя, ти є любов!

У той момент, коли її пісня досягла найвищої ноти, плач Банші почав відступати. Він не зник, він перетворився на тихий, байдужий стогін і повільно розтанув. Туман не розсіявся, але більше не дихав. Він слухав.

Ейлін стояла, задихаючись, з усвідомленням: вона відмовилася від брехні смерті. Вона знайшла свій шлях у Болоті Мороку, пройшовши між обманом Вогників та тугою Банші. Це був Напій Туги, від якого вона відмовилася.

— Ти виграла у Забуття і у Страху, — сказав Луах, тепер уже видимий. Його обличчя було виснаженим. — Ти обрала правду замість легкого отруєння. Але наступне місце — це не просто пастка.

Болото поволі закінчувалося, і вони вийшли на вузьку, кам’янисту стежку. Позаду залишився світ, де туга має голос, а світло — ціну. 

Ейлін рахувала про себе: ``Три. . Залишилося десять``.