Коли Завіса Стоншується: Ніч Самайну. Розділ 4

Розділ 4. Викрадене Зерно

Вихід із кришталевого залу був не менш різким, ніж вхід. Вони несподівано опинилися посеред гущавини, де дерева були скручені, як старі кістки, а світло було постійним, але дивно нерухомим, ніби намальованим. Це був Ліс Фейрі, де не було ні вітру, ні запаху гниття, лише п`янка суміш лаванди і туману. Гілки дерев тягнулися до них, як пальці, що давно забули, як торкатися. Земля була м’якою, але не теплою — вона не пам’ятала сонця.

Луах вів її, його дотик був холодним і сухим. Стіни Сіду тиснули, і Ейлін відчувала себе маленькою та чужою.

— Отже, Викрадене Зерно, — промовив Луах, його голос став тихішим, ніби він боявся, що ліс його почує. — Королева знає, що дочка фермера завжди боятиметься голоду. І вона знає, що Самайн — це час, коли зерно переходить у сплячку. Але вона не просто забрала його, вона сховала його так, що ти маєш віддати їй щось не менш цінне.

— Що я маю віддати? — запитала Ейлін, озираючись. Вона бачила дивні, небезпечно красиві квіти, які, здавалося, дихали.

— Зерно у світі людей — це життя. У світі Фейрі це обіцянка, — пояснив Луах. — І обіцянки тут мають вагу більшу, ніж кров. Вона сховала його в Коморі Борова. Це місце, де час не існує, і все, що туди потрапляє, забуває про свою сутність. Зерно забуло, що воно може прорости. Твоє завдання — нагадати йому про це.

Луах зупинився біля величезного, гладкого каменю, в якому виднілася дірка, схожа на порожній очний отвір.

— Комора Борова знаходиться за цим каменем. Там панує Апатія. Ти не зможеш знайти зерно, доки не доведеш, що людська надія сильніша за вічне забуття.

Ейлін відчула, як її душу охоплює важкість, наче на неї поклали мокрий одяг. Їй раптом захотілося сісти біля цього каменя і просто дивитися в порожнечу. Апатія вже була тут.

— Як я можу змусити зерно згадати? — ледве вичавила вона.

Луах нахилився ближче, і його вересове волосся залоскотало її вухо. 

— Сім’я. У кожного зернятка є сім’я: сонце, дощ, земля і руки, які його посіяли. Ти повинна говорити з ним про це. І головне — не впадай у відчай. Якщо ти забудеш про свою мету хоч на мить, ти станеш частиною Комори.

Він відступив. 

— Я не можу йти далі з тобою. Я — провідник Королеви, і цей шлях ти маєш пройти сама. Пам`ятай про Закон Трьох Дарів, Ейлін. Навіть найменший ковток роси тут може стати отрутою.

Камінь раптом безшумно відсунувся, відкриваючи вхід. Ейлін вдихнула повітря і ступила за камінь. За спиною вона почула глухий скрегіт — Луах закрив прохід. Комора Борова була круглою, і з першого погляду здавалася порожньою. Але потім Ейлін зрозуміла, що вона не порожня. Вздовж стін тягнулися сріблясті полиці, заповнені примарними мішками. Вони не були важкими, вони були порожніми від сутності.

Ейлін підійшла до одного мішка. Вона торкнулася його, і відчула лише холод, несподіваний і глибокий. Це було зерно — тисячі зерен, але вони були схожі на маленькі, нікому не потрібні камінці.

Вона впала на коліна, намагаючись зосередитись. Голод, який вона відчула в Залі Королеви, повернувся, але тепер це був голод не тіла, а душі. Їй хотілося кинути цю безглузду справу і чекати світанку, щоб просто заснути. Вона відчула, як Апатія впускає свої коріння в її свідомість.

— Ні, — прошепотіла вона, стискаючи камінь. — Ви — життя. Ви — обіцянка.

Ейлін простягнула руку до мішка і занурила долоню у безліч холодних, безжиттєвих зерен. І почала говорити. Вона говорила про запах щойно зораної землі, про весняний дощ, який змиває зимовий бруд, про ласкаве сонце літніх днів. Вона говорила про руки свого батька, які сіяли їх, про тепло печі, де з них пекли хліб, також говорила про надію — єдину річ, яку люди протиставляли Темному Сезону. Дівчина говорила, навіть коли голос її зривався, навіть коли очі наповнювалися слізьми, бо знала: якщо вона мовчатиме — зерно мовчатиме теж.

Ейлін говорила довго. Час у Коморі Борова дійсно не існував: вона могла говорити хвилину, а могла й годину. Вона майже заснула від монотонності власного голосу, коли раптом… Тепло, слабке, як крихітний пульс, піднялося з глибини мішка, обіймаючи її долоню. Це було не просто тепло — це була пам’ять.

Ейлін різко витягла руку. Мішок, що лежав перед нею, вже не був схожий на звичайну тканину. Його вміст світився тьмяним, золотистим світлом, що просочувалося крізь матерію. Зерно згадало!

І в ту мить, коли світло просочилося крізь тканину, щось у Коморі Борова здригнулося — ніби сама Апатія на мить втратила рівновагу.

Вона швидко відірвала клаптик шкіри від свого одягу і обережно загорнула в нього частину освітленого зерна з мішка. Це було Викрадене Зерно, і тепер воно було доказом її перемоги.

На мить у повітрі з’явився запах свіжої випічки — теплий, земний, справжній. Комора Борова здригнулася, ніби щось у її сутності не витримало людської пам’яті. Ейлін підвелася, тримаючи зерно біля серця. Її очі вже не були такими, як раніше — у них з’явився вогник, що міг прорости навіть у камені. І десь далеко, у глибині Сіду, Королева Зими на мить прикрила очі, ніби відчула, що перша тріщина вже з’явилася.

Ейлін рахувала про себе: ``Два. Це вже два. Залишилося одинадцять``.