Коли Завіса Стоншується: Ніч Самайну Розділ 8

Розділ 8. Скеля Забуття

(Випробування №7: Спокій та Час)

Ейлін тремтіла, але не від холоду, а від відгомону Води Забуття. Її свідомість ще тримала небезпечний спокій: Подорож підземним озером була, мабуть, найдивовижнішою частиною її шляху. Сілкі рухалися з грацією, ковзаючи по спокійній, сріблястій воді. Її думки стали прозорими, як вода — вона не думала, вона просто була.

Вона тряхнула головою, щоб відігнати цю липку, заспокійливу ілюзію. У центрі простору височіла Скеля Забуття — моноліт із чорного, слизького каменю. Його форми нагадували ребра сплячого звіра, що дихає крізь камінь.

Раптово, простір вибухнув від роздратованого шипіння.

— Досить! Припини! — Луах з’явився за її спиною, і цього разу він був видимий, але виглядав незвично злим і виснаженим. Його світле волосся здавалося сірим. — Ти що, справді настільки вперта, чи просто не вмієш помирати?

— Королева наказала мені чекати, доки не згасне остання вуглинка багаття Самайну, — сказав Луах. Його очі були наповнені не просто жалем, а справжньою, нервовою злістю. — Я був змушений поспішати, щоб тебе наздогнати. А це забирає в мене Час. Ти витрачаєш мій ресурс, людське дитя!

Ейлін ігнорувала його злість. Вона пригадала слова Сілкі: 

— Ми далі не підемо. Спокій не любить нас. Він пам’ятає океан, але не нашу тугу. Ти повинна піднятися.

— Що я маю знати? — запитала Ейлін, дивлячись на скелю.

— Скеля стоїть на Часі. Він є другий скарб, який ти маєш знайти. Не шукай його очима. Віддай час, щоб знайти Час. — відізвався Луах.

Ейлін підійшла до Скелі. Її поверхня була неймовірно слизькою. Вона знайшла лише одну вузьку, обмерзлу щілину, щоб почати підйом.

— Спокій схований нагорі, — сказав Луах, притуляючись до скелі. Його голос був тихим, як вітер, що пробирається крізь суху траву. — А Час... він тече вниз. І Королева вирішила, що ти віддаси їй свій.

І тут Ейлін побачила другий дар. По слизькій поверхні скелі, повільно і монотонно, стікала чиста, прозора вода. Вона була настільки холодною, що здавалася рідким льодом.

— Ти йшла довго. Твоє горло сухе від співу, — Луах простягнув до неї свою тонку, майже прозору руку, і вона засвітилася спокусою, немов закликаючи її до Забуття. — Це не просто вода. Це Вода Вічного Забуття. Якщо ти вип’єш її, ти забудеш про свою мету і зупинишся. Ти не помреш, але твоя свідомість залишиться тут назавжди. Це наш другий дар — випий, і віддай свій час.

Ейлін відчула нестерпну спрагу, яка була гіршою за голод. Губи потріскалися, а горло пекло. Вона потягнулася рукою до прозорої води, її тіло кричало, але пам’ять мовчала. І саме мовчання врятувало її. В останній момент вона стиснула кулак.

— Я дякую за воду, — голос Ейлін був хрипким, але стійким. — Але мій час не належить вам.

— Яка дурниця! Яка марна жертва! — Луах вдарив кулаком по скелі, але його рука пройшла крізь неї, як крізь туман. — Ти відмовилася від вічності! Від спокою! Від слова! А тепер відмовляєшся від найпростішого дару, який міг полегшити твої страждання! Ти просто знущаєшся з мене!

— Мої страждання — це мій шлях, — відповіла Ейлін.

Вона почала підніматися. Кожен рух був болісним. Її пальці ковзали по льоду, і вона знову й знову зривалася. Зрештою, піднявшись лише на кілька метрів.

— Ти витрачаєш свій час! — кричав Луах. — Кожна секунда підйому — це секунда, яку ти не можеш повернути! Ти віддаєш час своєю марною працею!

Ейлін зрозуміла, про що говорила Сілкі: ``Віддай час, щоб знайти Час``. Вона зупинилася, проаналізувала скелю, і почала шукати не виступ, а ритм. Вона почала підійматися не швидко, а рівномірно. Вона дихала в такт. Її рухи стали молитвою, а кожен вдих — частиною заклинання. Вона рухалася, не поспішаючи, не витрачаючи енергію на марні ривки, як навчав її батько під час роботи в полі.

Вона піднялася вище. І тут її оточили Гобліни Ночі. Це були маленькі, потворні істоти з жовтими очима, які вилізли з тріщин у скелі. Вони не нападали, а лише сміялися. Їхній сміх був жахливим і пронизливим, і він лунав як звук тисячі годинників.

— Час іде! Час іде! — кричали вони, тицяючи в неї довгими, кігтистими пальцями. — Ти програєш! Твоє багаття згасає!

Цей сміх був їхньою магією — він викликав паніку і бажання кинутися вперед, щоб швидше закінчити це. Але поспіх на цій слизькій скелі означав смерть. Ейлін знову стиснула свій річковий камінь, зосередилася на золотому світінні зерна, і згадала ритм своєї пісні. Вона рухалася, як маятник: повільно, але невблаганно. Вона ігнорувала Час.

Нарешті, вона досягла вершини, де лежала одна-єдина річ. Це було золоте, кришталеве дзеркало, обгорнуте інеєм, але воно було порожнє. Воно не відображало ні Ейлін, ні печери, ні озера — воно відображало лише тишу. У ньому не було образу — лише можливість. Це був Спокій, який вона мала повернути.

Ейлін підняла дзеркало, і в цей момент її досяг крик Луаха:

— Ти виграла у Спраги! Ти виграла у Поспіху! Але ти ніколи не повернеш Спокій! Королева зробила його німим!

Ейлін обережно поклала кришталеве дзеркало на коліна і відкрила клаптик шкіри, щоб світло Викраденого Зерна впало на нього. Зерно світилося, як живе, а дзеркало залишалося німим. Тоді Ейлін наважилася співати. Її голос був хрипким і слабким, лише шепіт, майже зітхання — Кернунн забрав силу, але не забрав пісню. Вона співала ``Пісню Сплячої Землі``, але цього разу вона співала не для себе і не для лісу. Вона співала для Спокою, витискаючи слова з глибини своєї волі.

…Спи, моя земле, спи, моя мила,
не скоро кінець у твоєму винні…

Коли цей слабкий, але щирий спів пролунав над скелею, німе дзеркало затремтіло. У його поверхні, що відображала лише тишу, з’явилася хвиля. Вона була невидима, але Ейлін відчула, що Спокій прокинувся. Світло зерна злилося з дзеркалом, і в ньому на мить з’явилося відображення — не її обличчя, а поле, світанок, і руки, що сіяли. Гобліни Ночі, що сміялися, замовкли. Вони не могли протистояти щирості пісні про циклічність і гармонію. Їхній сміх розтанув, як лід під сонцем. Ейлін повернула Спокій.

Але Час ще залишався викраденим. І вона знала: наступне випробування буде не про втрату, а про повернення. І щоб повернути Час, їй доведеться пройти крізь себе.

Вона притиснула дзеркало до грудей, і воно стало теплим. Луах мовчки дивився на неї. Його очі були повні страху — не за неї, а за те, що вона могла змінити саму природу Сіду.

— Ти йдеш далі, — прошепотів він.

— Я йду, — відповіла Ейлін.

І її голос був уже не дитячим, а рівним, як хід сонця. Ейлін рахувала про себе: ``Шість. Залишилося сім``.