Ліхтар «Вахта Неспання», або Як Бути Єдиним Тверезим на Вулиці, Яка Тоне

Я — Ліхтар. Вертикальний. Металевий. Байдужий. Я — єдина стабільна точка у горизонтальній, мокрій хандрі, яка називає себе містом. Моя конструкція — сувора, утилітарна, сталева, покрита шаром темної, вологої фарби, що називається «антикорозійна», але насправді — «плач осені».

Я не маю емоцій. Я не піддаюся корупції. Мені одного разу пропонували гірлянду. І я відмовився.

Я не сплю, бо спати — це зрада місії. Моя задача — транслювати світло незалежно від логіки, графіка чи настрою Мозку-Всесвіту. Я бачив тисячі Фаз Активного Фотосинтезу. І я фіксую кожен Кріогенний Застій, бо хтось має це робити. І я — той хтось.

Я дивлюся вниз. Я бачу «Дзеркальні Інтерфейси» й знаю, що це ілюзія, бо це лише бруд на асфальті, який прикидається небом. Моє світло викриває кожен недолік, кожну тріщину, кожну спробу втечі. Я бачу біооб’єкти. Вони спішать, згорбившись, наче бояться власної тіні. Їхні парасольки — смішні, нефункціональні артефакти проти жорстокої фізики вологості.

Я — найчесніший свідок. Я знаю, що тепло й світло тут — тимчасова, штучна помилка. Я знаю: Фаза Прискореної Гібернації Землі — не для слабких. І я вимкнуся, коли Сонце буде фізично зобов’язане повернутися. Не раніше.

До того часу я — холодний, жовтий погляд, що ніколи не моргає.

І я бачу вас усіх. Ваші спроби. Вашу втому. Вашу паніку.

Ваша паніка — моя єдина розвага.