Літо укравши із собою...

Літо укравши із собою,
​Як полудень краде останні тіні,
​Зникало сонце над водою
​Й розчинялося в айстр цвітінні.
​
​Прийшла пора носовиків й депресій,
​Самотніх чашок свіжомеленої кави,
​Листя змінює, мов моряки, адреси,
​Птахи втікають, не чекаючи розправи.
​
​Важкі сонячні промені між сосен,
​Як подих на вершині Чогорі.
​Підкреслює твоє обличчя осінь,
​Що проникає крізь тумани ледь прозорі.
​
​Сепія все більше заповнює світанки,
​Як заповнюють відвідувачі простір кав’ярень.
​Твій подих теплішими робить похмурі ранки,
​Як руки робітниць хлібопекарень.
​
​В напівмороці рухи обережні й плавні,
​Немов льодохід на весняних річках.
​Солодкі губи, мов пташиний спів в травні,
​Ніжний обрис, що засинає у мене в руках.
​
​Така ніжна і ранима, 
​мов перший сніг на ще зеленій траві.
​Розтоплює кригу очима,
​Підвищує курси валют і тиск у крові.
​
​Така хитка і бажана,
​Як надія на краще майбутнє.
​Одночасно покірна й невблаганна
​Донька листопада з присмаком грудня.
​
​Вона надихає морози і дарує тепло,
​Започатковує легенди і розвінчує міфи,
​Всотує кохання, неначе вологу молоде стебло.
​Їй так пасує образ осінньої німфи.

19.11.2018