Люди, як машина часу в минуле. Люди минулого...

Інколи людину можна порівняти з книгою, у яку щодня доля вписує новий рядок,
або з машиною часу, що вміє лише одне — повертати нас у спогади.
Такі люди — серед нас. Вони — друзі, знайомі або для нас ще перехожі.
Або ще незнані, як обрій.

Для них це і дар, і тягар:
вони пам’ятають перші погляди і прощальні доторки,
пам’ятають, як народжуються і вмирають стосунки,
як крізь життя проходять люди, лишаючи іскри й попіл.

Вони зберігають у собі історії —
і великі, й невидимі, що живуть у пульсі вулиць.
Вони — наче сірники, що здатні розпалити світло давно згаслих моментів.
Їхня пам’ять — як телефонний дзвінок у часи,
коли замість Інтернету звучала музика вінілу
і слова передавались поглядом.

Вони знають, як починаються війни,
і як у кінці всі щось втрачають.
Вони бачили, як згасають поля свічок —
ще теплі, ще палаючі в серцях.
Вони вміють чути доторк пальців по друкарській стрічці
і вдихати літери, що колись ставали історіями.
Вони здатні малювати крізь чорні діри світло.
І тримають у собі навіть тінь втрати найрідніших.

Та не знають, що буде завтра.

Вони не залежать від машин і екранів,
бо вміють радіти інакшому:
шуму вулиць, крилам птахів,
сонцю, що народжується з туману.

Але, на жаль, для інших вони — мов хмари:
без імен, лише в обрисах.
Тихі, невпізнані, незабутні.

Для Нас мов хвилі рідних берегів,
котрі зігрівають навіть у холодні вітри.
Такі ж приємні і очікувані вони...