Мамо, жити - 1 частина (розділи 1-8)

Розділ 1: Палата №7

Тихий ранок у дитячому онкологічному відділенні був перерваний лише ледь чутним писком медичних приладів та рідкісними кроками медсестер. Світло, що проникало крізь жалюзі, малювало смуги на стінах палати №7, де Вікторія, 28-річна жінка з втомленими, але сповненими любові очима, сиділа біля ліжка свого синочка Мар’янчика. Йому було лише вісім, а його маленьке тіло вже було виснажене битвою з медулобластомою – агресивною формою раку мозку, яка майже не лишала шансів.

Вікторія обережно поправила ковдру на Мар’янчику, який спав неспокійним сном. Його русяве волосся, колись густе і кучеряве, тепер було рідким і ламким після хіміотерапії. Вона провела рукою по його блідій щоці, відчуваючи кожну нерівність, кожну вибоїну на цій крихкій дитячій шкірі. У її пам`яті раптом виник образ чоловіка, Дмитра, що загинув на війні, захищаючи Україну від російської агресії. Йому, як і Мар`янчику, було так мало років, щоб помирати. Тоді, рік тому, коли прийшла звістка про його смерть, Вікторія думала, що це найбільше горе, яке може спіткати. Але доля виявилася жорстокішою, поставивши її перед вибором між життям і смертю власної дитини.

Двері палати тихенько відчинилися, і на порозі з’явилася медсестра Олена, молода, але вже досвідчена жінка з лагідною посмішкою та очима, що бачили забагато дитячих страждань, але не втратили здатності до співчуття. Олена, сама мати дорослої доньки, відчувала кожний біль батьків, які перебували в її відділенні, і завжди намагалася бути для них опорою. Вона принесла ранкові ліки.

``Доброго ранку, Вікторіє. Як наш Мар`янчик?`` – прошепотіла Олена, щоб не розбудити хлопчика.

``Доброго, Олено. Ніч була важкою, знову нудило. Але зараз, здається, трохи заснув,`` – відповіла Вікторія, не відводячи погляду від сина.

``Розумію. Ми зробимо все можливе, щоб полегшити йому стан,`` – запевнила медсестра, ставлячи ліки на тумбочку. Вона завжди намагалася знайти слова підтримки, адже знала, як важко батькам у цьому відділенні. ``Зараз прийде лікар Роман Андрійович. Він хотів з вами поговорити.``

Серце Вікторії стиснулося. Кожен візит Романа Андрійовича, завідувача відділення, був наповнений тривогою. Він був прекрасним лікарем, відданим своїй справі, який присвятив життя боротьбі з дитячим раком, втративши колись власну сестру від невиліковної хвороби, що стало його особистим мотивом боротися за кожне дитяче життя. Його слова часто були обережними, сповненими прихованого болю, який свідчив про безнадійність ситуації.

За кілька хвилин у палаті з’явився Роман Андрійович. Високий, з сивиною на скронях, його обличчя завжди було серйозним, але в очах читалася щира турбота. Поряд з ним стояла молода ординаторка, Анна Олегівна, яка щойно приєдналася до команди, намагаючись перейняти досвід старшого колеги.

``Доброго ранку, Вікторіє,`` – тихо промовив лікар, кивнувши на знак привітання. ``Як почувається Мар`янчик?``

``Добрий ранок, Романе Андрійовичу. Поки спить,`` – відповіла Вікторія, підводячись з крісла.

Лікар підійшов до ліжка, уважно оглянув хлопчика, перевірив показники на моніторі. Потім повернувся до Вікторії.

``Мені потрібно з вами поговорити в моєму кабінеті. Є деякі результати аналізів, які ми отримали вночі,`` — його голос був м`яким, але в ньому відчувалася незмінна серйозність.

Вікторія відчула, як холодний струмінь пробіг по її тілу. Вона кивнула, розуміючи, що наближається чергова хвиля випробувань. Вона лише погладила сина по волоссю, подумки пообіцявши йому боротися до останнього подиху.

``Я зараз прийду,`` – прошепотіла вона, виходячи з палати слідом за лікарем та медсестрами, які співчутливо дивилися їй у спину. Кожен крок був важким, адже вона знала: на її плечі лежить не лише власна доля, а й крихітне, але таке бажане життя її сина.

Розділ 2: Промінь надії

Кабінет Романа Андрійовича був наповнений тишею, яка здавалася важчою за будь-який шум. Вікторія сиділа навпроти лікаря, стискаючи руки на колінах. Анна Олегівна стояла поруч, її обличчя було таким же напруженим, як і у Вікторії.

``Вікторіє, я не буду приховувати,`` – почав Роман Андрійович, його голос був спокійним, але рішучим. ``Стан Мар`янчика… він дуже складний. Пухлина прогресує, і стандартні методи лікування, на жаль, більше не дають очікуваного результату.``

Серце Вікторії провалилося в безодню. Вона вже чула ці слова раніше, але кожного разу вони звучали як вирок. Сльози підступили до очей, але вона рішуче моргнула, щоб їх стримати. Вона не мала права на слабкість. Не зараз.

``Але...`` – продовжив лікар, і це ``але`` прозвучало як ковток повітря для Вікторії, – ``ми не здаємося. Я провів безліч консультацій з колегами з провідних клінік світу, використовуючи всі свої зв`язки та багаторічний досвід. І є один, дуже новий, експериментальний протокол лікування, який розробляється в Німеччині.``

Вікторія завмерла, її погляд прикувався до лікаря. Експериментальний? Це слово одночасно лякало і дарувало крихітну іскру надії.

``Цей протокол ще не пройшов всі стадії клінічних випробувань, але попередні результати на схожих випадках показують багатонадійливу динаміку. Це наш єдиний, хоч і примарний, шанс,`` – пояснив Роман Андрійович. ``Ми зв`язалися з клінікою, і вони готові прийняти Мар`янчика. Саме лікування, завдяки благодійному фонду, який підтримує цей протокол, буде для нас безплатний.``

По обличчю Вікторії пробігла тінь полегшення, а потім знову напруга. Безплатно? Це було неймовірно, але вона знала, що дива не буває.

``Але є одне ``але``,`` – лікар зробив паузу, дивлячись на неї з розумінням. ``Після успішного проходження протоколу, Мар`янчику знадобиться тривала і дуже коштовна реабілітація. Це місяці, можливо, роки інтенсивних занять з фізіотерапевтами, логопедами, нейропсихологами. Вартість цієї реабілітації… вона буде значною. Фонд покриває лише лікування, але не подальше відновлення.``

Вікторія відчула, як її дихання перехопило. Вона була вдовою, її чоловік загинув на війні, залишивши її саму з хворою дитиною. Всі заощадження давно пішли на попередні етапи лікування. Де їй знайти такі кошти?

``Ми розуміємо, що це величезний тягар,`` – м`яко додав Роман Андрійович. ``Але ми віримо, що цей шанс вартий того, щоб за нього боротися. Ми допоможемо вам з документами, з організацією поїздки. А щодо фінансів… можливо, є благодійні організації, фонди, люди, які готові допомогти.``

Анна Олегівна, яка досі мовчала, зробила крок вперед. ``Вікторіє, я бачила, як Мар`янчик бореться. Він дуже сильний хлопчик. І ви теж. Ми будемо поруч, чим зможемо.``

Вікторія подивилася на них, на цих людей, які стали для неї другою родиною в цій боротьбі. Вони дарували їй надію, навіть коли її власні сили були на межі. Вона відчула, як у ній прокидається нова хвиля рішучості.

``Я зроблю все, що в моїх силах,`` – її голос був тихим, але твердим. ``Я знайду ці гроші. Я не відмовлюся від жодного шансу для мого сина.``

Вона знала, що це буде найважча битва в її житті. Битва не лише за життя Мар`янчика, а й за його майбутнє. Битва, в якій їй доведеться шукати допомоги, стукати в усі двері, просити, благати. Але заради сина вона була готова на все.

Виходячи з кабінету лікаря, Вікторія відчула, як на її плечі лягає величезна відповідальність. Але тепер у неї була мета, промінь надії, за який варто було чіплятися.

Розділ 3: Важке рішення

Вікторія сиділа на жорсткому стільці у невеликій кімнаті відпочинку для батьків, що прилягала до дитячого онкологічного відділення. На столі, заставленому порожніми чашками та забутими журналами, лежав її блокнот зі списком, написаним тремтячою рукою. ``Реабілітація Мар`янчика`` – значилося вгорі, а нижче – цифри, які здавалися астрономічними, непіднімними. Вона провела безсонну ніч, перебираючи в голові всі можливі варіанти, але жоден з них не здавався реальним. Мар`янчик спав у своїй палаті, і Вікторія не могла відійти від лікарні, її серце було там, поруч із сином.

Двері кімнати тихо відчинилися, і на порозі з`явилася Анна, старша сестра Вікторії, її єдина рідна людина, що залишилася. Батьки загинули ще в перші дні повномасштабного вторгнення, коли намагалися втекти зі свого будинку в Бучі. Ця втрата ще більше згуртувала сестер, зробивши їх опорою одна для одної.

``Ти ще не спала?`` – тихо запитала Анна, обіймаючи Вікторію. ``Як Мар`янчик?``

``Спить. Я не можу заснути, Аню. Я не знаю, що робити,`` – Вікторія показала на список. ``Це величезні гроші. Де я їх візьму?``

Анна взяла список, її обличчя стало серйозним. Вона була практичною і розсудливою, завжди знаходила вихід із найскладніших ситуацій.

``Нумо думати разом,`` – запропонувала Анна. ``Може, спробувати звернутися до великих міжнародних фондів? Або організувати збір коштів у соціальних мережах? Я можу допомогти з цим, у мене є друзі-волонтери.``

Вони перебирали варіанти: продати квартиру (але куди тоді повертатися?), взяти кредит (але як його віддавати?), звернутися до місцевих бізнесменів. Кожен варіант мав свої ``але``, свої ризики, свої недоліки. Надія то спалахувала, то згасала, як свічка на вітрі. Вікторія заплющила очі, і перед очима постали яскраві, світлі спогади: Мар`янчик, що безтурботно сміється, коли вони разом будують вежі з піску на морі; його щасливий вигук, коли він вперше проїхав на велосипеді без додаткових коліс; його обійми, міцні та теплі, що завжди розганяли будь-який сум. Ці моменти, сповнені чистої дитячої радості, були її рушійною силою.

``А якщо... якщо я піду у військо?`` – раптом промовила Вікторія, її голос був ледь чутним, але твердим. Анна здивовано подивилася на неї.

``Що? Ти про що говориш, Віко?`` – в її голосі прозвучало занепокоєння. ``Це ж не вихід! Ти ж жінка, у тебе дитина, яка потребує тебе!``

``Саме тому!`` – Вікторія підвелася, її очі горіли рішучістю. ``Там платять. І платять добре. Я можу піти медиком, або в тил. Я не хочу ризикувати життям бездумно, але Мар`янчик... він має жити. І ця реабілітація – це його шанс на нормальне життя. Я не можу просто сидіти та чекати, поки він згасне.``

Анна мовчала, намагаючись осмислити почуте. Її сестра, тендітна, втомлена, але така сильна, готова на такий відчайдушний крок.

``Але хто буде з Мар`янчиком?`` – нарешті запитала Анна. ``Якщо ти поїдеш, хто його повезе до Німеччини? Хто буде з ним там?``

Вікторія подивилася на сестру, в її очах було благання. ``Ти, Аню. Ти єдина, кому я можу довірити його. Ти поїдеш з ним. Ти будеш його мамою там, поки я тут зароблятиму на його майбутнє.``

Анна відчула, як її серце стислося. Вона любила Мар`янчика як рідного, але ця відповідальність... Вона була величезною.

``Я... я не знаю, Віко,`` – прошепотіла Анна. ``Це дуже серйозне рішення. А якщо... якщо щось трапиться з тобою?``

``Не трапиться,`` – Вікторія підійшла до сестри й міцно обійняла її. ``Я повернуся. Я маю повернутися. Заради Мар`янчика. А ти будеш його ангелом-охоронцем там. Ти ж знаєш, що я не бачу іншого виходу. Це наш єдиний шанс.``

Анна відчула, як сльози навертаються на очі. Вона подивилася на сестру, на її виснажене, але сповнене рішучості обличчя. Вона розуміла, що Вікторія не відступить. І вона не могла залишити її одну в цій боротьбі.

``Добре,`` – Анна нарешті кивнула, її голос був ледь чутним. ``Я поїду з ним. Я буду з Мар`янчиком. Але ти... ти обіцяй, що будеш обережною. Обіцяй, що повернешся.``

Вікторія міцніше обійняла сестру. У її душі змішалися біль, страх, надія і непереборна рішучість. Вона знала, що це рішення змінить їхнє життя назавжди. Але заради Мар`янчика вона була готова на все.

Розділ 4: Новий фронт

Рішення було прийнято. Важке, болюче, але єдине можливе. Вікторія не гаяла часу. Наступного ранку, залишивши Мар`янчика під наглядом Олени, медсестри, яка вже стала їй майже рідною, вона вирушила до районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки (ТЦК та СП). Її кроки були впевненими, хоч усередині все стискалося від тривоги.

Процес оформлення виявився не таким швидким, як хотілося б, але Вікторія була готова до бюрократичних перепон. Вона пройшла військово-лікарську комісію (ВЛК), де її фізичний стан, попри безсонні ночі та постійний стрес, виявився задовільним. Лікарі уважно вивчали її анамнез, але не знайшли протипоказань до служби. Коли один з лікарів запитав про її мотивацію, Вікторія відповіла коротко і чітко: ``Захищати свою дитину. Заробляти на її життя.`` У її голосі не було пафосу, лише незламна рішучість, яка, здається, вразила навіть бувалих військових лікарів, що звикли до різних історій.

Далі був рекрутинговий центр однієї з бойових бригад, що активно шукала фахівців. Вікторія розповіла про свій досвід роботи весільним оператором. ``Я вмію працювати з камерами, знімати з висоти, керувати дронами, ``- пояснила вона, здивувавши офіцера, який скептично дивився на її тендітну фігуру. ``До війни я знімала весілля. Тепер готова знімати ворога – проводити розвідку, фіксувати позиції, коригувати вогонь.``

Офіцер, почувши про її навички управління дронами, помітно пожвавішав. Потреба у кваліфікованих операторах безпілотників була величезною. Після короткої співбесіди та перевірки документів, Вікторія отримала направлення. Її призначили на посаду оператора дронів. Це був її новий фронт, її новий спосіб боротьби за життя Мар`янчика.

Через кілька днів Вікторія вже була в тренувальному центрі. Це було зовсім інше життя. Ранкові підйоми, фізичні навантаження, виснажливі заняття з тактики, маскування, зв`язку. І, звичайно, навчання роботі з бойовими дронами. Її руки, що колись майстерно керували камерою, ловили найкращий ракурс для щасливих пар, тепер вчилися тримати пульт управління, а її очі, що шукали ідеальне світло для весільного відео, тепер вчилися розрізняти цілі на екрані, відрізняти ворожі позиції від цивільних об`єктів.

Було важко. Фізично і морально. Вона сумувала за Мар`янчиком до болю в грудях, за кожним його подихом, за його слабкою, але такою рідною посмішкою. Вона згадувала, як колись він бігав по траві, ловив метеликів, як вони разом будували піщані замки на пляжі. Кожного вечора, перед сном, вона дивилася на його фотографію, яку тримала під подушкою, і повторювала собі: ``Заради тебе, синочку. Заради тебе я витримаю все.``

Поруч з нею були такі ж мотивовані люди – чоловіки й жінки, які залишили своє мирне життя, щоб захищати країну. Вони були її новою родиною, її опорою. Вікторія відчувала, що вона не одна. Вона була частиною чогось більшого, чогось надзвичайно важливого. І це давало їй сили рухатися далі, крок за кроком, до своєї мети – врятувати сина і повернутися до нього живою.

Розділ 5: Сльози надії

Минув місяць. Місяць виснажливих тренувань для Вікторії, місяць нестерпного очікування для Анни, яка разом з Мар`янчиком вже була в Німеччині, у провідній клініці. Кожен день був наповнений тривогою і надією. Вікторія ловила кожну вільну хвилину, щоб зателефонувати сестрі, дізнатися, як почувається її син.

Одного вечора, після чергового заняття з керування дронами, Вікторія отримала повідомлення від Анни: ``Відеодзвінок через 10 хвилин. Є новини.`` Серце Вікторії забилося швидше. Вона поспішила до свого намету, де був хоч якийсь зв`язок.

На екрані телефону з`явилося обличчя Анни, а поруч – бліде, але усміхнене обличчя Мар`янчика. Вікторія відчула, як її очі наповнюються сльозами. Він був такий худенький, але в його очах з`явився блиск, якого вона давно не бачила. Його дитяча воля до життя, попри всі випробування, була незламною. Він мріяв повернутися додому, гратися з друзями, знову бігати босоніж по траві.

``Мамо!`` – вигукнув Мар`янчик, і його голос, хоч і слабкий, був сповнений такої любові, що Вікторія ледь стримала ридання.

``Синочку мій! Як ти, рідненький?`` – Вікторія намагалася говорити спокійно, але голос її тремтів.

``Добре, мамо. Тьотя Аня каже, що хімія допомогла, `` — Мар`янчик посміхнувся, показуючи беззубу посмішку.

Анна перехопила розмову, її обличчя було серйозним, але в очах світилася надія. ``Віко, лікарі кажуть, що хімієтерапія дала позитивний ефект! Є стійка ремісія! Пухлина зменшилася, і це... це просто диво!``

Вікторія відчула, як величезний тягар спадає з її плечей. Ремісія! Це було те слово, на яке вона так довго чекала, про яке молилася.

``Але...`` – голос Анни знову став обережним. ``Лікарі наполягають на терміновій операції. Треба видалити залишки пухлини, поки вона знову не почала рости. Це дуже ризиковано, але вони кажуть, що це наш найкращий шанс на повне одужання.``

Радість Вікторії одразу ж змінилася на нову хвилю тривоги. Операція. Це було ще одне випробування.

``Мамо...`` – Мар`янчик раптом заплакав, його маленьке личко скривилося від болю і страху. ``Мамо, я дуже тебе люблю. Я хочу жити, мамо! Я хочу додому, до тебе! Я хочу гратися, як раніше...``

Його слова пронизали Вікторію наскрізь. Вона бачила його сльози на екрані, відчувала його біль, його страх. І в цей момент вона зрозуміла, що немає нічого, що могло б зупинити її. Ні страх, ні втома, ні відстань. Вона була готова пройти крізь вогонь і воду заради цього маленького хлопчика, який так сильно хотів жити.

``Я теж тебе дуже люблю, мій рідний, `` – прошепотіла Вікторія, неспроможна стримати сльози, що текли по її щоках. ``Я скоро буду. Обов`язково. Ти тільки тримайся, мій хоробрий. Ми все подолаємо. Обіцяю.``

Анна мовчки тримала Мар`янчика, гладячи його по голові. Вона розуміла, що зараз Вікторії потрібні не слова, а її підтримка. Цей відеодзвінок, наповнений сльозами та надією, став для Вікторії ще одним підтвердженням того, що її рішення було правильним. Вона боролася не лише за гроші, а й за кожен подих, за кожну посмішку свого сина. І вона не зупиниться, поки не побачить його здоровим і щасливим.

Розділ 6: Бойове хрещення

Минуло ще два тижні, що здавалися Вікторії вічністю і водночас пролетіли, як одна мить. Тренування закінчилися, і вона, разом зі своїм підрозділом, прибула на позиції. Земля тут була випалена війною, дерева посічені осколками, а повітря просякнуте запахом диму та металу. Вона відчувала кожну клітину свого тіла, готову до дії, але водночас виснажену постійною напругою. Тепер вона була не просто оператором дронів, а частиною великого, злагодженого механізму, що боронив країну. Атмосфера була напруженою, але кожен знав свою роль, кожен дихав в унісон з побратимами, відчуваючи їхню підтримку та готовність стояти до кінця.

Її перше бойове завдання прийшло несподівано. Пізній вечір, темне небо, лише зорі та місяць освітлювали околиці, кидаючи моторошні тіні. Холодний вітер пробирався крізь одяг, але Вікторія не відчувала його – адреналін грів її зсередини. Раптом по рації пролунав тривожний, але чіткий голос: ``Виявлено рух ворожої техніки! БМП з десантом, напрямок – наш фланг! Потрібна корекція вогню!``

Серце Вікторії забилося шалено, як божевільний птах у клітці. Це було те, до чого її готували місяць, але реальність виявилася набагато інтенсивнішою, ніж будь-які симуляції. Вона відчула, як її долоні спітніли, а дихання стало поверхневим. Але страх не паралізував, а, навпаки, загострив усі почуття. Вона швидко зайняла своє місце біля монітора, її руки вправно рухалися по пульту управління, немов це був весільний дрон, а не бойова машина. Дрон, немов хижий птах, піднявся в нічне небо, його дзижчання губилося в шумі вітру. На екрані з`явилася розмита, але впізнавана картинка: силует бойової машини піхоти, що рухалася ґрунтовою дорогою, а поруч – тіні десантників, що чіплялися за броню, немов павуки. Завдяки вбудованому тепловізору, навіть у повній темряві, Вікторія чітко бачила теплові сліди ворога, їхні силуети світилися на екрані, як привиди.

``Бачу ціль!`` – доповіла Вікторія, її голос був на диво спокійним, хоча всередині бушувала буря. ``БМП, приблизно 500 метрів від квадрата А-3. Десант на броні. Приблизно шість-сім осіб.``

Координати були передані артилеристам. Вікторія, затамувавши подих, спостерігала за екраном. Вона бачила, як БМП зупинилася, і десант почав спішно спішуватися, їхні фігури метушилися в нечіткому зображенні. І тут пролунав вибух. Не просто звук, а відчуття, що пронизало землю під нею. Перший снаряд влучив поруч, піднявши стовп землі, змішаної з димом. Ворог запанікував, намагаючись знайти укриття, їхні силуети розбігалися в різні боки, як таргани.

``Корекція – 100 метрів лівіше, 50 метрів ближче!`` – чітко скомандувала Вікторія, її погляд був прикутий до монітора, кожна клітинка мозку працювала на межі. Вона бачила кожен рух ворога, кожне їхнє метушіння, відчуваючи їхній страх, їхню розгубленість. У цей момент вона була очима і руками помсти.

Наступний снаряд влучив прямо в БМП. Це був не просто вибух, а справжнє пекло. Яскравий спалах, що на мить осліпив її навіть через екран, густий чорний дим, що здійнявся до неба, і машина, що загорілася, перетворюючись на груду металу, що палає. На екрані було видно, як фігури, у полум`ї,  вистрибують з броні, бігають, немов живі смолоскипи, намагаючись загасити полум`я на своєму одязі, а потім падають на землю, корчачись у передсмертних конвульсіях. Їхні крики, хоч і не чутні через шум бою, здавалося, пронизували повітря. Це була її перша знищена БМП, її перший бойовий успіх, написаний кров`ю ворога.

Дивлячись на біготню загарбників, Вікторія не відчувала жалю. Жодної краплі співчуття. Натомість у її грудях розгоралася жагуча, всепоглинальна лють. Вона бачила не просто ворогів, а обличчя тих, хто відібрав у неї батьків, розстріляних у Бучі, хто забрав її чоловіка, Дмитра, який так і не побачив, як росте його син. Кожен силует у вогні на екрані був для неї уособленням того болю, тієї втрати, що розірвала її життя на шматки. Вона згадала Мар`янчика, його бліде личко, його сльози, його бажання жити, його маленькі ручки, що тягнулися до неї. І хоч агресор не мав прямого відношення до хвороби її сина, вона відчувала лють через те, що вона змушена займатись їх знищенням замість бути поруч з ним, тримати його за руку, читати йому казки, слухати його дитячий сміх. Ця лють була її паливом, її двигуном. Вона була змушена стати солдатом, щоб її дитина могла жити. І ця несправедливість розривала її зсередини.

``Ціль знищено!`` – пролунав голос по рації, сповнений задоволення. ``Молодець, операторе! Відмінна робота!``

Вікторія мовчки опустила голову, стиснувши кулаки так сильно, що нігті впилися в долоні. Вона зробила те, що мала зробити. Вона захищала. Вона мстилася. І вона заробляла на життя свого сина. Але ціна була нестерпною. Навіть попри успіх, у її душі не було тріумфу, лише гіркий присмак втрат і нескінченної боротьби. Вона відчувала себе розірваною між двома світами: світом війни, де вона була безжальним воїном, і світом Мар`янчика, де вона була люблячою матір`ю. І вона знала, що цей розрив буде її супутником доти, доки війна не закінчиться, а її син не одужає.

Розділ 7: Темрява на Донецькому напрямку

Після свого бойового хрещення Вікторія провела ще кілька тижнів на позиціях, відточуючи майстерність оператора дронів. Її влучність і спокій під час обстрілів швидко заслужили повагу побратимів. Але війна не стояла на місці, і потреба в досвідчених фахівцях була повсюди. Одного ранку прийшов наказ: Вікторію відряджають на Донецький напрямок, де повітряна розвідка була критично необхідною через активні дії ворога та складний рельєф.

``Будь обережна, Віко, ``- сказав її командир, потискаючи руку. ``Там гаряче. Але ти впораєшся. Ти – наш ангел-охоронець.``

Дорога була довгою і виснажливою. Вікторія їхала у броньованому автомобілі разом з кількома побратимами – водієм, стрільцем та ще одним оператором дронів. За вікном пропливали зруйновані села, випалені поля, обгорілі дерева. Кожен кілометр наближав її до нового випробування, до нової небезпеки. Вона намагалася думати про Мар`янчика, про його усмішку, про те, як вони разом будуть гуляти парком, коли все це закінчиться. Ці думки були її щитом від страху, що підкрадався.

Коли автомобіль майже доїхав до потрібної точки, де мала бути розгорнута нова позиція для дронів, небо раптом розірвав гуркіт. ``Приліт!`` – крикнув водій, різко вивертаючи кермо. Машину кинуло вбік, і Вікторія відчула, як її вдарило об стінку. За мить пролунав другий вибух, ближче, і автомобіль затрясся, ніби іграшковий. Шибки розлетілися, а в салоні запахло горілим.

``Виходимо! ДРГ!`` – пролунав голос стрільця, і Вікторія побачила, як він уже відстрілюється у бік лісосмуги. Вони потрапили в засідку.

Вікторія, оглушена, але не розгублена, вискочила з машини. Вона бачила, як її побратими зайняли оборону, відстрілюючись від невидимого ворога. Повітря прорізали автоматні черги, свист куль і вибухи гранат. Вона відчула, як її охоплює знайома лють – та сама, що була під час першого бою. Це була лють не лише за себе, а й за тих, хто поруч, за всіх, хто страждав від цього ворога.

Вона дістала свій автомат і зайняла позицію за пошкодженим автомобілем. Її руки, що звикли до точних рухів пульта, тепер міцно тримали зброю. Вона стріляла, цілячись у спалахи пострілів, у тіні, що рухалися серед дерев. Вона бачила, як падають вороги, і відчувала дивне задоволення, змішане з огидою.

Раптом, зовсім поруч, пролунав оглушливий вибух. Це був снаряд РПГ, що влучив у дерево за кілька метрів від неї. Ударна хвиля відкинула Вікторію назад, і вона відчула різкий біль у голові. Світ поплив перед очима, звуки перетворилися на гул, а тіла – на розмиті плями. Контузія.

Вона впала на землю, намагаючись оговтатись, відчуваючи, як її свідомість то зникає, то повертається. Голова боліла нестерпно, а в вухах дзвеніло. Вона намагалася піднятися, але тіло не слухалося. Крізь пелену болю вона побачила, як її побратими продовжують відстрілюватися, але їх ставало все менше.

Аж раптом, периферичним зором, вона помітила рух. Ззаду, з-за кущів, з`явилася постать ворога. Високий, у темній формі, з автоматом у руках. Він був так близько, що вона могла розрізнити його обличчя, спотворене злобою. Останнє, що вона побачила, як приклад автомата з огидним свистом летить їй у висок. Потім світ згаснув, занурившись у повну, безмовну темряву…

Розділ 8: У полоні темряви

Темрява розступилася не одразу. Спочатку Вікторія відчула лише глухий біль у скроні, що пульсував у такт із серцем, і нестерпний дзвін у вухах. Здавалося, голова ось-ось розколеться навпіл, а кожен звук посилювався в десятки разів, пронизуючи мозок гострими голками. Потім прийшло відчуття холоду і вогкості, запах дизельного пального, металу та крові. Вона спробувала поворухнутися, але тіло не слухалося, кожен рух відгукувався гострим, пекучим болем. Руки й ноги здавалися чужими, важкими, немов налитими свинцем. Навколо було темно, лише ледь помітне світло проникало крізь щілини, дозволяючи розрізнити нечіткі обриси. Вона зрозуміла, що лежить на підлозі якогось транспортного засобу, що трясся і гуркотів, рухаючись вперед. Це була ``мотолига`` – ворожий бронетранспортер. Жахлива реальність звалилась на неї, немов крижаний водоспад.

Вона не була одна. Поруч, у тому ж темному, тісному просторі, лежало ще одне тіло. Вікторія напружила зір і, звикнувши до темряви, розгледіла обличчя свого побратима – молодого хлопця, стрільця, з яким вона їхала в машині. Його обличчя було блідим, а з боку живота розповзалася темна пляма крові. Він важко дихав, кожен вдих давався йому з величезними зусиллями.

Ззовні, крізь тонкі стінки броні, доносилися голоси. Грубі, чужі, сповнені зловтіхи. Вони говорили російською. ``Ну что, хохлы, допрыгались?`` – пролунав глузливий голос. ``Смотри, какая красавица. Я бы ей вдул,`` – додав інший, і Вікторія відчула, як її нудить від огиди. ``А потом отрезал башку, или ещё лучше – запенил,`` – прозвучав третій, і в її голові промайнула думка про батьків, про Бучу. Ця жорстокість, ця бездушність…. Вона відчувала, як хвиля холоду пробігає по її спині, а її нутрощі стискаються від відрази та страху.

Побратим поруч застогнав. Вікторія насилу дотягнулася до нього, її рука намацала його холодну, липку від крові шкіру. ``Тримайся, друже,`` – прошепотіла вона, її голос був хрипким. Він ледь розплющив очі, погляд його був затуманений болем, але в ньому ще жевріла іскра свідомості. ``Віко... скажи моїм... якщо виживеш... скажи, що я... я помер з думкою... про них...`` Його голос обірвався, і він закашлявся, з рота потекла кров.

Вікторія відчула, як її серце розривається на шматки. Біль від контузії, фізичні страждання – все це відійшло на другий план перед нестерпним душевним болем. Вона лежала тут, у полоні, а її побратим помирав поруч. І десь там, далеко, її маленький Мар`янчик чекав на неї, чекав на операцію, на реабілітацію. ``Ні..., ні, ти виживеш, ``- прошепотіла вона, намагаючись стримати ридання. Але сльози вже текли по її щоках, змішуючись з пилом і кров`ю.

Вона думала про Мар`янчика. Про його бліде, але таке рідне личко, про його бажання жити, про його слова: ``Мамо, я дуже тебе люблю. Я хочу жити, мамо!``. Цей біль, що вона відчувала зараз, був нічим у порівнянні з думкою, що вона ніколи більше не побачить його. Ніколи не обійме, не почує його сміху, не розповість йому казку на ніч. Вона зрадила його. Вона не змогла бути поруч, коли він її потребував, і тепер, можливо, ніколи не зможе. ``Мар`янчик... синочку...`` – її губи беззвучно шепотіли його ім`я. Вона відчувала, як її охоплює відчай, холодний, липкий, що загрожував поглинути її повністю. Але десь глибоко всередині, попри біль і жах, жевріла крихітна іскра. Іскра люті, іскра рішучості. Вона повинна вижити. Заради Мар`янчика. Вона повинна повернутися. Це була її присяга собі, її обіцянка дитині, її єдиний шлях до порятунку. І її знову накрила пітьма...