Ми з тих, що йдуть крізь туман

Волинський ранок починається з тиші, яку тримає туман над озерами та лісами. Вода віддзеркалює небо так близько, що здається — можеш торкнутися його рукою.

Незалежність тут — як туман: непомітна на дотик, але огортає й береже, бо ця земля зберігає кроки князів і молитви в дерев’яних храмах, де кожен брус тримає тепло століть.

А витримка — як ліс: глибокий, темний, але завжди живий. Волинь говорить неквапно, проте її голос звучить упевнено й широко. І коли вона питає: хто ми? Відповідаємо просто: ми несемо в собі тиху силу води й лісу; ми з тих, що йдуть крізь туман, навіть коли світ валиться вниз.