Місто в пустелі пам`яті. Глава 1. Зустріч

За спиною Лео пролунав різкий тріск, від якого він аж підскочив.Двері зорельота, з якого він щойно вийшов,  голосно закрилися, усі спогади Лео стерлися у ту ж мить. Хлопець обернувся — за ним простягалася лише безкрая пустеля. Ще один тріск — корабель луснув і розвіявся, наче марево. 

Та Лео пам`ятав: він тут заради важливої місії.

Яскраве світло нової планети, безкрає синє небо вгорі та білий пісок до самого обрію засліплювали і заважали. Лео вперше в своєму житті побачив справжнє сонце та відчув його тепло. Його минуле у темних коридорах космічних кораблів, здавалося тепер далеким і нереальним.

Він вдихнув повітря. Воно здавалося густішим за те, до якого він звик. Пахло чимось солодким, трохи пряним і зовсім не схожим на стерильний запах кисневих фільтрів у кораблях.

Раптом здалеку долинуло тихе вуркотіння, схоже на ревіння велетенського звіра, яке поступово посилювалося, Лео згадав про Велетенського кота з дитячої книги, але побачив на горизонті маленьку темну коробку, що наближалася.

Він ще не знав, що на такій відстані речі здаються значно меншими. Тому здивувався, коли за кілька хвилин перед ним, “виріс” квадратний всюдихід. Попри шалену швидкість, громіздка машина зупинилася просто біля ніг Лео, не здійнявши жодної піщинки.

Лео зачекав.

Всюдихід стояв нерухомо.

Він обережно постукав по металевому корпусу.

Тиша.

Обійшов машину довкола, шукаючи бодай якусь щілину. Ні дверей. Ні кнопок. Ні замків. Ні загадки, яку треба було розгадати.

Лео розгублено почухав потилицю.

Сонце нагріло метал. Машина пашіла жаром, обпікаючи обличчя й руки. Раптом одна бічна пластина тихо від`їхала вбік, відкриваючи вхід.

Лео обережно зазирнув усередину.

Спокуслива прохолода манила всередину.  

Салон разюче контрастував із грубою металевою оболонкою всюдихода. Шовкові стінки м`яко вбирали світло, на вікнах легко розвівалися ажурні фіранки. Подушки здавалися надто м`якими для такої машини, у повітрі відчувався аромат троянд і сандалового дерева.

На сидінні сиділа дівчина.

Світлі кучері спадали їй на плечі, а між пасмами виднівся маленький бутон.

Коли їхні погляди зустрілися, її очі весело засвітилися.

Вона його знає? Чекала? Чому?

Лео вдивлявся в її обличчя, намагаючись згадати. Його пам`ять ніби ворушилася десь зовсім поруч, але щоразу, коли він майже торкався спогаду, той розсипався, мов пісок.

Лео галантно поцілував їй руку, але не встиг відсторонитися, як вона міцно притиснула його до себе. Хоча сказала дещо протилежне:

— Довго ж ти вештався!

Лео розгублено дивився на дівчину. У її погляді було і відчуття давньої близькості і одночасно виклик суперництва… але його пам`ять мовчала.

Він несміливо сів навпроти.

Хотів щось сказати, але… Лео не вмів говорити. Дівчина відвела погляд і уважно подивилася у вікно. Тієї ж миті всюдихід тихо здригнувся й плавно рушив уперед.

``Вона ним керує?`` – подумав Лео. ``Чи він слухає її сам?``

За вікном бентежний вітер розганяв хмари, закручуючи їх у вихрові воронки. Лео мимоволі перевів погляд на супутницю.

Сонце грало у її кучерях.

Вона мружилася від легкого вітерця, що просочувався крізь щілини у фіранках, і прикривала очі мереживним віялом.

Лео здивувався. За його вікном вітер шалено крутив пісок, а за її – лише ледь ворушив фіранки.

Він знову промовчав.

Дівчина дістала з невеличкої шухляди різнокольорову капсулу і простягнула її Лео.

— Підкріпись.

Сама ж поклала до рота дві такі капсули й почала смоктати їх, мов льодяники.

Лео був майже вдвічі меншим за Улю. Цілком сформований юнак, він просто був мініатюрним. Коли настав час першої зупинки, Уля хотіла взяти його під руку, але це виявилося незручно через різницю у зрості.

Зрештою вони просто пішли поруч.

І хоча Лео не промовив жодного слова, йому весь час здавалося, що між ними триває розмова.