мої провідники

твої агатові суворістю ворони,
крива десятка оксамитових родимок,
були священником на моїх проводах,
ґрунтом долонь чужого кохання,
кригою сяйва жахливого раю,
коли наснилось,
як я помираю
під бузковим накипом власних повік,
де тебе насправді немає.
я прокинулась - схотіла назад,
щоб розтопити лід.

бо

час минає - я забуваю,
як виглядала твоя розгубленість,
чого ми так часто сварилися,
чому я мріяла звідси поїхати -
себе ж потягну за собою,
цукрових рим занотоване горе,
бузковий бархат, врятований словом -
я не була собою
тільки з тобою.
це ж добре? певною мірою.
а тепер ти за три океани,
за десять вигаданих сторін світу -
я лиш мрію з тобою сваритися,
я лиш мрію про урагани,
я все ще хочу поїхати.

я мрію слухать церковні співи,
ти пробач мені мою слабкість:
мені здається,
що смерть - майже вічності,
бо лише уві снах я щось бачу.
я хочу слухать гіркі водоспади,
слухати, як наука пояснює мені мої власні почуття -
підвладні алгоритмам, коливанням маятників та хімічним реакціям при температурах жерла вулкану,
усім з законів небуття.

я хочу знати, де шукати воронів;
як щасливо прокидатися в пустому місті;
що тебе не буде на моєму похороні,

бо й похорону у мене не буде.
найближчим часом.
тільки уві снах, які я розтираю
кригою сяйва жахливого раю з вікон моєї кімнати,
яка не змінилась ні крапельки.

як і я.
а що там з тобою?
мабуть, все так само.
і сни одні на двох.

тож я чекаю
дороги до раю
і ворона провідником.

07.11.2022