Мряка

Черненко поцілував ЇЇ вперше та востаннє, поцілував обережно, незграбно, поцілував і відійшов: сховався в юрмищі чорних капелюхів, хустин, піджаків, плащів, парасольок. Мерзлякувато й вільготно було навколо, мерзлякувато та вільготно було в нього всередині. Вибравшись із безмовного натовпу, він витер туфлі об м’яку, росяну траву оливкового кольору й попрямував до воріт кладовища.

Біля виходу Черненко почув крик і плач, Черненко обернувся: кричала Її мати, а чотири смагляві копачі опускали труну на буксирних тросах у яму.

Замрячив холодний дощ, натякаючи Черненку, що можна не додивлятися церемонію до кінця, та й сам Черненко розумів, що дивитися тут уже нема на що і нема на кого. А ще він розумів, що можна було й не цілувати: все одно та голова на білій подушечці — уже не Її; ті тендітні руки, що тримали хрестик — уже не Її; ті холодні білі губи — уже не Її. Це розуміння допомагало Черненку боротися зі скрипучим і шершавим, дряпучим і студеним спліном. Померла не Вона, померла лишень оболонка. Черненко кохав не оболонку, а саму Її кохав Черненко. Він продовжував Її кохати, крокуючи від воріт до зупинки, продовжував Її кохати, сідаючи в маршрутку й передаючи злому водію за проїзд; продовжував Її кохати весь час, поки їхав у місто й дивився на розмиті краєвиди за вікном; він продовжував Її кохати, і коли ображені життям жінки почали репетувати, тому що він не допоміг занести візок із дитиною в маршрутку, і коли мало не впав, виходячи з цієї маршрутки, і коли охоронець у магазині сказав, що з такими обличчями, як у Черненка, у магазин не можна, мовляв, такі обличчя потрібно залишати в камері схову.

Черненко продовжував Її кохати завжди та нескінченно.

Але, незважаючи на кохання, з якого Черненко складався чи не на сто відсотків, голод нагадував про себе, отож у магазин, як не крути, потрібно було потрапити. Черненку не подобалося залишати обличчя в камері схову — це порушувало його свободу. І він ніколи не розумів людей, що танцюють під хриплу рацію охоронця. Іноді Черненко починав з охоронцем сперечатись, але оскільки балакучістю він не вирізнявся, то сперечався за допомогою погляду — ставав навпроти цього масного чоловіка у формі й довго дивився йому в очі, настільки довго, що той втомлювався, червонів і врешті-решт пропускав свого опонента. Іноді Черненко викликав поліцію, але поліція — це «чиста авантюра», і допомагала вона не завжди. Так, часом щастило, і приїздили люди, які нещодавно вийшли на службу, і ставили охоронця на місце, але частіше це були такі ж, як і цей охоронець, масні, розпливчасті туші та, що найсумніше, приїжджали вони без облич, бо забували їх у камерах схову поліційної дільниці.

Сьогодні Черненку пощастило.

— Охороно, скасування! — пролунало на весь магазин, і окрилений охоронець, брязкаючи ключиком, полетів (або спробував полетіти) до завмерлої каси.

А Черненко у своєму чорному піджаку шуснув у продуктовий відділ.

Шелестіння, шемрання пакетів, шепіт школярів у вино-горілчаному відділі, порослі мохом бабці (з візками, сумками, ціпками), суперечки, сміх, штовханина в чергах — усе це перемішувалося, кипіло, булькало й підкріплювалося головним мотивом — безперервним піканням кас.

Черненко хотів зробити все швидко, бо й тут, і там, і он там — висять камери, але підлога, як на зло, була слизька й устелена брудними слідами: довелося йти обережно та повільно.

Зненацька щось стукнуло Черненка в ногу. Черненко зробив крок назад. Але знову щось стукнуло, щось підштовхувало його в ногу. Черненко зробив крок уперед — і знову воно. Крок ліворуч — воно. Крок праворуч — воно.

— Ач який! Ач який! — засичав хтось позаду. — Ти ба який негідник!

Біля його ніг гомзалася пошарпана швабра. Черненко пробігся поглядом по держаку та наткнувся на — ручку, людську ручку з пальцями, з обручкою на пальці. Ручка була миршава, не першої свіжості, і належала вона прибиральниці у фірмовому жилеті магазину.

— Чого вирячився? Тебе хто з таким обличчям пустив сюди, га?

Черненко мовчав, тому що не вмів відповідати прибиральницям, тим паче прибиральницям сердитим.

Бліде обличчя і холодні губи примарилися йому, і ніби легше стало Черненку, він навіть серцем порадів, що Вона померла. Порадів, що померла Вона в таких юних літах і не встигла Вона закрутити роман із кимось правильним, схожим на квадрат; що не встигла Вона вийти заміж і загрузнути в сімейній рутині та дитячому лайні; і наостанок порадів, що не встигла Вона піти на довічну роботу та перетворитися на зів’ялу прибиральницю з обручкою на пальці та висотаними нервами.

— Зараз охорону покличу! Давай-но звідси!

Думки Черненка обірвалися, і опинився він знову в магазині посеред різнобарвних полиць та гармидеру. Байдуже він пройшов повз вино-горілчаний відділ, байдуже пройшов повз м’ясний відділ. Черненко не був гурманом. Йому вистачало просто їжі, звичайнісінької їжі. Він їв лише для того, щоб наїстися, без будь-яких інших причин, як і кохав Її, також просто, без будь-яких інших причин, єдино за те, що Вона… є, була, буде?

Черненко взяв кілька плавлених сирків, білий хліб і пішов у живу, гамірну чергу. «Пі, пі, пі», — чути було десь попереду, і шелестіли пакети, шепотілися люди.

Зазвичай Черненко не любив стояти в черзі, бо йому було куди поспішати — на свій балкон.

На балконі Черненко почувався краще, і навіть те, що двері часто закляпувалися, не дратувало його, а навпаки — тішило, адже він не міг відлучитися, отже й не міг проґавити саме ту мить, коли на зупинці з тролейбуса вийде Вона, нахилиться, поправить колготи, спідничку або ж зазирне в сумочку, а потім купить у рундучку свою улюблену булочку з горохом і кисле еспресо й тутечки ж біля рундука все це скуштує. Вона завжди дуже вдало стояла — це тішило очі Черненка. Він розглядав Її, спостерігав за Її витонченими рухами: добре, що Черненко був далекозорим і відстань у дев’ять поверхів не ставала йому на заваді. Він спеціально знайшов роботу з таким графіком, щоб приходити на балкон раніше, ніж Вона вийде з тролейбуса, тому кожна хвилина була для нього важливою, а черги нахабно крали в Черненка ці хвилини.

Але тепер йому не потрібні ці хвилини. Тепер йому немає на кого їх витрачати.

— Дрібняків немає? — запитала касирка.

І Черненко заметушився, його руки полізли в кишені, почали мацати підкладку піджака, навіщось розстібати ґудзики та й взагалі робити все, що влізе їм у спинний мозок, але знайшли вони тільки порожнечу та зробили винуватий жест перед касиркою. А ось Черненко, на відміну від своїх рук, дрібняки знайшов: багато різних дрібнячків. Наприклад, учора випадково зачепив ліктем склянку, і та розлетілася на друзки; близько місяця тому Черненко впав у калюжу, і довелося повертатися додому та запізнитися на роботу; а ще одного разу він прогулювався мостом після отримання зарплатні, і худа пачка грошей, перетягнута гумкою, випала з кишені та полетіла в річку; а скільки разів він губив ключ від квартири, одягав майку навиворіт та хворів на всі можливі хвороби, але все це було дрібняками, незначними дрібничками, адже вечорами в Черненка був найпрекрасніший вид із балкона.

Був, а тепер його немає.

«Але це не найстрашніша втрата, — говорив Черненко сам собі, — це була лише оболонка. Лише оболонка».

З буханцем білого хліба під пахвою та плавленими сирками в кишені Черненко прямував до річки, щоб хоч на якийсь час покинути це галасливе, гуркотливе бетонне місто. Його завжди дивувала така розбіжність, така полярність двох світів. Варто лише витратити п`ятнадцять хвилин, декілька разів перетнути дорогу, зайти в провулок, потім вузькою рибальською стежиною через кущі — і ти на краю міста, на березі затишної, вузької річки, позаду якої ліс, ліс та ліс.

Мряка тихо посипала поверхню води, і тільки подеколи вудлище рибалки, який причаївся в очеретах, розрізало повітря: увввах, увввах, — і дзвінко падав у воду поплавець.

Черненко сів під вербою на вологу, слизьку, трішки перекошену лавку, біля якої чорніла пляма, що колись була багаттям. І відразу Черненко уявив, як хтось запросив Її до річки на романтичний пікнік, розвів багаття, щоб Вона зігрілася, накинув на Її плечі свій піджак, поцілував, а Вона усміхнулась.

Черненко не вмів ревнувати. Він радів зараз, коли уявляв, нібито Їй добре, радів би й раніше, якби подібне трапилося. Черненко не хотів Нею володіти чи вважати Своєю. Він лише хотів Її кохати та знати, що Вона щаслива. Черненко пішов би й далі у своїх фантазіях і дійшов би до того самого моменту, який здавався йому все-таки трохи бридким, але знову засвистіло вудлище: чорний кінчик з`явився з очеретів.

Коли Черненко підійшов до вирізаного в очеретах місця, сіренький плащик, згорблений над вудлищами, пропитим голосом сказав:

— Поганенько.

— Ось, — з-під плащика витягнулася рука та дістала з води кіш із рибою, — два коропчики всього. Невеличкі, але на вечерю саме враз.

Черненко дивився на червоний поплавець.

— Ще б третього — та й можна до хати. А ти чого це за такої погоди швендяєш тут? Паскудна ж погода. Але коропи таку полюбляють. Особливо влітку. Мряка воду покриває, і вони думають, ніби їх не видно, і випливають гуляти.

Черненко мовчки дивився на поплавець.

— О, о, о. Тихше-тихше.

Поплавець легенько похитнувся.

— Ну, давай-давай, — попросив плащик, і поплавець стрімко ринув праворуч, занурюючись під воду.

— Ого-го! Є! Сюди, рідненький, сюди!

Вудлище зігнулося дугою та пружинило від ривків рибини. З-під плащика витягнулася на допомогу друга рука. А після декількох секунд безшумної боротьби з’явилися кола на воді, майнув верхній плавець, хвіст, а потім пролунав сплеск. Це був короп.

— Дзеркальний, дзеркальний! — плащ схопився зі стільця.

Сплеск. Дрижання вудлища. Шарудіння плаща. Сплески множилися, двоїлися, троїлися. Мряка перетворювалася на справжній дощ. Дзеркальний короп не хотів здаватися. Він бився, брьохався, рвався назад, на глибину, до свого дому.

Черненко знав, що з того боку плащика є обличчя, можливо, старкувате, зморшкувате, сіреньке, як і сам плащ, але задоволене, і Черненко відчував, що воно усміхається. І що ближче до берега був короп, то дужче обличчя усміхалося.

Сплески пішли на спад. Короп виснажився та ліг набік. Він уже був біля самого берега, але коли одна рука потягнулася за підсакою, короп зібрався із силами, підскочив і — зірвався.

Плащ мовчки кинув вудлище та сів на стільчик.

Черненко пішов далі вздовж річки.

Дощ посилювався, поверхня води шипіла, під ногами хлюпало болотяне місиво, але Черненку це все подобалося. Черненко дихав вільно, на повні груди, і не відчував холоду, ба навіть навпаки — тепло, якесь дивне тепло ошпарило серце. Він покинув межу міста, і тепер ліс був із обох боків, ліс тепер був усюди, тільки якщо глянути праворуч, то між рівними стовбурами сосен і ялин можна було розгледіти вкриту брижами спокійну річку, яка текла в інший бік. Думка про те, що добре було б лежати зараз удома під ковдрою, уминати білий хліб із плавленим сирком і дивитися телевізор, маячила в Черненка, але він уже не міг зупинитися, відчуття свободи вело його далі. Черненко натрапив на човник і, навіть не роздумуючи, вскочив у нього та поплив проти течії. Він зробив це так, ніби знав, що йшов саме до цього човна, ніби ще виходячи з воріт кладовища знав, що десь у лісі на нього чекає човен. Він веслував спокійно та впевнено, і так само спокійно та впевнено дно човна набиралося водою. Спокійним та впевненим залишився позаду ліс. Спокійні та впевнені почалися поля та луки. А вдалині виднілося село.

Черненко зупинився, склав весла на дно і, поки течія річки помалу несла човен назад, він думав, що якби…

Березень 2022