На чисту воду

Поранення не минуло безслідно. Тільки через тиждень Надя повноцінно отямилась. Одразу встати не виходило — голова йшла обертом, в очах темніло й танцювали мерехтливі кола. Вона не могла ані читати книги, ані писати у своєму потертому занедбаному блокноті оповідання, котрі виплескували увесь той біль від побаченого на фронті. Її чоловік, Даня, з котрим вона служила в одній бригаді якось відпросився до неї. 

Зайшов у палату й присівши поряд, поцілував в щоку. Дівчина ковтнула клубок й прохрипіла.

— Лікарі сказали, не осліпну. — вона повільно піднялась на ліктях. — Але почуваюся жалюгідно. 

Чоловік легким натиском вклав її. 

— Надюшо, ти що? Ти в мене герой. Мало того, що дрон вдало спілотувала, так ще й наших вивела. — він прошепотів. — Нічого, мила. Я відставку нам випрошу. Тобі за станом здоров’я. А за себе щось придумаю. Спочатку переведусь навчати новобранців. Потім й роботу у військкоматі видурю. — він схилився й носом потерся об її вилицю. — Дім з тобою купимо, собаку заведемо. — він трохи голосніше вимовив. — Сенбернара! Як ти хотіла. 

Дружина мимоволі слабко посміхнулась й позначила свою згоду в’ялим кивком. Даня побув з нею ще трохи та пішов. Наостанок оформив своїй дружині підписку на додаток з аудіокнигами. Та встановив транскриптор. 

Він знав, як Надя любить читати й писати. Але наразі нові сюжети тільки хворобливою пульсацією віддавали в скроні й наливали тіло окропом. Іноді приходили кошмарами. 

Звернувши увагу на стан дівчини, лікар призначив сеанси психотерапії. Вони допомогли. А ще підтримка коханого чоловіка й найкращої подруги, Ілони. 

З Ілоною Надя познайомилась ще до війни на зустрічі анонімних письменників. На той момент їм було по двадцять п’ять. Вони обидві тяжіли до літератури, подорожей, мріяли видати власні збірки оповідань. Підтримували одна одну після відмов літературних журналів та поразок на конкурсах. 

 Та Війна перевернула їхні життя. Надя наважилась піти за Данею на фронт, відклавши мрію видатись. А Ілона лишилась в тилу. Організовувала збори для них. Працювала над збіркою. Єдине, що було постійним. Вона лишилась однією з незмінних читачок оповідань Наді.

Нещодавно Ілона приїхала до лікарні й мало не стрибала на місці, розповідаючи, що її збірку нарешті видають. Проте коли Надя попросила почитати їй затверджені видавництвом оповідання, подруга стушувалась й сховала очі. А потім пробелькотіла щось незрозуміле про термінові справи й втекла. Більше вона не приходила. 

У вересні Даня, як і обіцяв перевівся працювати у військкомат, а для дружини випросив відставку за станом здоров’я. Став частіше приїжджати до неї. Вони гуляли в парку коло лікарні та почали підбирати будиночок. 

Після однієї з прогулянок Надя навіть надиктувала оповідання. Й вирішила послухати аудіокнигу. Відкрила додаток й заклякла. Першою дівчині випала збірка-антологія оповідань під назвою «Холодні кігті війни». Авторства Ілони Вітковської. Надя смикнулась. Дивилась в екран наче зачарована хвилин п’ять. Стало недобре. Спочатку не повірила. Можливо збіг. Можливо Ілона вирішила використати просто назву. Можливо вона накручує собі. Але Надя прослухала перше оповідання… 

Всередині закипіла злість. На себе, на підступну вже колишню подругу. На ситуацію загалом. Вона подзвонила Дані.

— Любий, приїзди… 

Даня розгублено поцікавився. 

— Кохана, що сталося? Надюшо, ти в нормі? 

Дівчина ковтнула слину. 

— Не зовсім. Здається Ілона вкрала мої оповідання. 

Чоловік нервово рявкнув. 

— Ця лярва що? 

Через війну від стриманого Дані не лишилось й сліду. Запалювався с пів оберта. 

— Не кричи. — спокійно попросила дівчина. — Я сама не знаю, що робити. 

Даня вичавив крізь зуби.

— Виводити на чисту воду. 

Чоловік увімкнув динамік й по паузам, Надя зрозуміла, що він шукає збірку. Зрештою Даня прогарчав.

— Ще й в Маркобук протиснулась, курва… — він замовк, потім знов заговорив. — Точно, Надюша… Маркобук! Ти їй блокнот давала, де писала все? Чи, сподіваюся, фотками кидала?

— Фотками, звичайно! — обурилась дівчина. — Я ж не дурне блокнот давати!

Даня заговірницьки посміхнувся. 

— От значить, кохана моя. Влаштуємо шоу на презентації. 

— Це підло… — засумнівалась дівчина. — Може краще з нею особисто?

Даня вигукнув. 

— А з тобою не підло?! Ні, Сонечко. Готуйся на листопад, підемо в Книгарню Є перформанс чинити. 

Збірка вийшла в середині вересня. А презентацію призначили на початок листопада. Тож лишалось чекати, реабілітуватись й створювати нові оповідання.  

Час злетів швидко. Лагідний жовтень дозволив холодному листопаду вступити в права. Надя виписалась з лікарні. І тепер стояла з чоловіком під руку перед входом в книгарню.

Було незручно. За тиждень до цього вона спостерігала, як на Інстаграм-сторінках подруги, видавництва та книгарні мерехтіло її всміхнене брехливе обличчя. Чи мучила її совість? Надя навіть не знала. Але єдине, в чому вона залишилась впевнена — авторство поверне собі.

Вони зайшли й зайняли місця в першому ряду. Ілона, як годиться, теж приїхала трохи раніше. Помітивши Надю з Данею, вона прошмигнула. Навіть не привіталась. Дівчина поривалась підійти до неї, але стримувалась до останнього.

Презентація почалась. Спочатку Ілона зачитала одне з оповідань. Обрала найщемкіше — про сенбернара, котрого шукала дівчинка. Слухаючи, Надя схрестила руки й закинула ногу на ногу. Вона на власні очі бачила події цієї історії. З вуст Ілони оповідання про сенбернара Мафіна звучало штучно. Перероблені репліки дівчинки Зої були настільки кіношними, що аж зуби зводило. 

Вони вже почали совати, поки дочекались сесії питань та відповідей. Надя думала, що першим у рознос піде Даня, але з гальорки пролунав голос побратима Грині. 

— Стосовно оповідання «Мафін»! Ви зустрілись з дівчинкою Зоєю Липицькою та як склалась доля її батьків?

 Очі Ілони забігали. Вона заправила пасмо за вухо. 

— Ну… ем… Наскільки я знаю, то… — вона почухала ніс й притиснула до губ палець. — Вони…

Надя відчутно розслабилась. Відкинулась на крісло й спостерігала за комедійною виставою, що розгорталась перед нею. Ілона кинула на зраджену подругу жалісний погляд. Так зазвичай дивляться, коли благають про порятунок. Але дівчина цього разу без жодних вагань непомітно похитала головою, даючи зрозуміти, виплутуватись їй доведеться самій. Шокованою була не тільки вона — модератор теж кепсько підготувався й терпляче очікував відповіді авторки. 

Тоді Ілоні довелося виплутуватись хоч якось. Вона зітхнула й більш менш впевнено посміхнулась. 

— Вони зараз знаходяться в Польщі. — вона закивала, переконуючи себе і публіку. — Виїхали щойно знайшли собаку. 

Надя не стримала нервового смішку: «Господи, вона навіть не поспілкувалась з дядьком Зої та його дружиною. Бідне дитя лишилось без батьків!».

Даня закинув руки за голову. Наступне запитання прозвучало від посестри з їхньої бригади.

— А дівчина, котра евакуювала котів до Ірландії. Чи вдалося їй всіх вивезти?

— Так… — пискнула Ілона.

Даня і Надя вже відверто сміялись. Насправді Марина Мартинова, дівчина, котрій Надя допомагала збирати котів під час евакуації, змогла на превеликий жаль вивезти не всіх. Почався обстріл. Й серця п’ятьох найстарших не витримали. Ще троє вискочили з переносок й потрапили під осколки. Вижило тільки шестеро кошенят й чотири кішки. 

Даня стиснув руку дружини й прошепотів. 

— Фінальний штрих. — він піднявся й поставив пряме запитання. — Ілоночко, а ти впевнена, що не забрехалась?

Ілона презирливо звузила очі.

— Ще один випад й попрошу вас вивести. Ви що влаштували?

— Та так. — невимушено знизав плечима Даня. — Виводимо тебе на чисту воду. 

Він легенько підштовхнув Надю. Вона дістала свій блокнот.

— Як ти думаєш, якщо я покажу ось це?

— Надю… — розгублено  прошепотіла колишня подруга. — Я ж не думала…

Надя не стримувала злість. 

— Не думала що? Що я виживу? Не думала, що твоя брехня відкриється?

Люди діставали телефони й знімали. Ілона шукала, куди втекти від ганьби. Але дороги назад не було. Завершальним акордом до зали увійшов головний редактор й публічно наголосив на розірванні контракту. Суду шахрайка злякалась та передала права без зайвих спроб себе виправдати. Видавництво наголосило про перевидання під авторством тої, кому належали ці тексти. До збірки додалось ще одне. Про розкрите війною гниле нутро й важливість справжньої підтримки  поряд.

3.11.2024