…не час…

Наші подихи стікають водою з вікон.
Ми лишаємось пам’яттю на сторінкАх…
Ще не мій час, я ще мілко,
ще надто нетвердо ступають букви,
а пальці біжать по ладах
невпевнено…

Ще не час
нести своє ім’я, як хрест на плеЕчах,
мої думки й слова буває перечать…
образливо так, коли недоречний
з своїми криками і болями,
коли губляться слова десь
між високими тополями,
край засніжених доріг
перехресних й поперечних…
так приємно, коли ти вже дещо
більше…

і помічаєш, як подихи стікають з вікон,
ти лишаєшся пам’яттю на сторІнках…
Нехай ти ще тонесенька гілка,
лиш не зламайся,
лиш не зламайте
в днях,
в яких так буває гірко…