невидимі кайдали

у внутрощах кожної держави дрімає вона —

прозора як склянка повітря, непомітна пітьма,

метаморфна субстанція влади, що не потребує залізних кайдалів.

вона ховається за ширмою патріотичної риторики та за декораціями зобов`язань.

кожен собі вмовляє: я вільний!

до поки держава не простягне свою невидиму руку

і не візьме те, що їй потрібно,

а візьме вона найдорожче — життя.

те, що колись забирали батогом і кайданами,

тепер упаковано в глянцеву обгортку цивілізації:

призов, контракт, пільги, бюрократичний балет честі.

але суть залишилась архаїчною —

тіла мобілізуються не за бажанням,

а за наказом, проти природного інстинкту.

у цьому примусі є дивовижна витонченість:

людину не підкоряють силою,

її майстерно переконують,

що рішення піти на смерть було її власним.

є й ті, кого заставляти не потрібно —

бо є нужда, відсутність альтернатив.

сучасне військове рабство — це не пряме насилля,

а контур безвиходності, сплетений із ниток бідності,

нерівності та системного тиску,

це павутина, що стягується навколо горла.

призов торкається всіх на папері,

але в окопах ми бачимо лише тих,

кому нема що втрачати, окрім власного тіла.

вищі класи захищені невидимими панцирами привілеїв —

вони не в зоні досяжності міномету долі,

вони стають юристами, суддями, депутатами,

але ніколи — мішенями.

видавши зброю вчорашньому пекар`ю,

система робить з нього не суб`єкта, а об`єктом маніпуляцій.

його використовують як глину для ліплення історії,

його кидають як цифру у статистичний звіт,

його смерть перетворюється не на трагедію,

а на ``бойові втрати`` у колонці балансу.

цинізм у тому, що вбивство тут не злочин,

а службова функція.

коли людина за командою забирає життя іншої —

це піднімається як служіння вітчизні,

а не як акт насилля.

хоча насправді він просто інструмент

чужої волі, політичних амбіцій, кордонів на мапі.

ти не вибираєш, кого вбивати і чому —

твоє тіло стає логістичною одиницею

у великій грі, правил якої ти, не знаєш.

свобода, яку ми оспівуємо,

виявляється строго лімітованою ілюзією.

і раптом з`ясовується, що ти не громадянин, а ресурс для мобілізації,

сировина, для м`ясорубки війни.

рабство, яке не визнає себе рабством, небезпечніше за відкрите.

воно легше проростає в свідомість, вкорінюється в культуру, вїдається в пам`ять.

воно не афішується, стає нормою,

а значить — вічним.

ПС: дуже важливо зазначити, що слова не мої (лише переклад), чиї спитаєте, ну якось розкажу))