Невипадковість (Закулісся)

                                    Сонцю на небесах.

«11.02.26

Якби печаль приходила лише час від часу, я не боялася б проживати її до останку, знаючи, що потім знову можу бути собою. Але чим більше я намагалася відганяти смуток, тим глибше він в`їдався у душу. Я довго переконувала себе, що це трапляється лише зрідка. Та найбільшою іронією стало те, що я перестала помічати, як живу з ним постійно. Навіть у найсвітліші моменти щось невидимо кололо у грудях, а я все одно намагалася посміхатися. Особливо тоді, коли все навколо нагадує про Вас...»

Йти було якось важко, незважаючи на навколишню красу та погоду – дерева оживали, даруючи своїм цвітінням легке запаморочення й алергію, а сонце очевидно вирішило посміятися над тим, як я одягнена: ще вчора лише світило, а сьогодні вже нещадно палило – ніщо інше, як жарт.

Всю дорогу мене не покидало відчуття чиєїсь присутності поруч. Не натовпу на зупинках, не знайомих-перших-зустрічних, а чогось незримого, але такого звичного в житті. Воно було присутнє в кожній з квіток, повз яких я проходила, у рідкісних подихах вітру – таких необхідних, як вода в пустелі, – в ледве впізнаваному щебеті пташок, навіть земля під ногами, від якої я весь шлях не відводила погляд, й та була якоюсь знайомою. І тільки тоді, коли перетнула ворота й зупинилась, вперше піднявши голову, коли подих перехопило від виблискуючого на сонці хреста, я зрозуміла – всю дорогу вона мене вела. 

Бо вона любила весну. 

Бо вона й була весною.

«...Знаєте, відвідування храму щоразу не проходить без думки про те, що ось Ви повинні прийти на службу, а коли стою біля стіни хочеться, щоб Ви стояли поряд, на своєму місці...»

І знову я тут. 

Не встигла переступити поріг, як мене різко огорнув дим ладану, змішаний із запахом, схожим на мелісу. Але я не одразу помітила, що довкола було тихіше, ніж зазвичай, поки в голові не промайнуло її

– Ти сьогодні пізно прийшла, проспала?

Мимоволі очі метнулись вліво, ніби я могла чути її голос через весь храм.

Не могла. 

І тоді вже почала прислухатися до кліросу, розуміючи, що справді пройшла частина богослужіння. Та я ж стояла, як вкопана, хіба що відійшла на кілька кроків з проходу.

«...Повертаючись додому, інколи бачу, як десь на горизонті видніється сонце, а пам’ять відтворює один із вечорів, коли я поверталася від Вас. Сонце заходило так само яскраво, як і тепер, тільки тоді в мені було зовсім інше відчуття реальності…»

Спостерігаючи за тим, як падало світло з вікна куполу, зловила себе на думці, що я не присутня тут. Частково воно так і було, бо все ж залишилася стояти в кінці коридору, а наше місце тепер здавалось вдвічі пустим.

Але ж я не пуста.

Вдих.

Треба підійти до центральної ікони. Поклонитися. Поруч хтось привітався, треба тримати обличчя. Відповісти притаманним: ``Усе нормально``. Подати записку. Зачеркнути о здравії...

– Катюш, у тебе все добре, чому така сумна?

Видих.

Циклічно не можу ухилитися від її питання, але й відповісти правду теж. Бо що можна відповісти на те, чого й так немає?

Й поки я змушувала себе розібрати, які зараз читаються молитви, насправді ж не було сил навіть поворухнутись...