Порцелянова тріщина

Біль у горлі — це не зовнішня рана, це внутрішня окупація. Це відчуття починається немов тихий, холодний пісок, що осідає десь між ключицями та коренем язика. Але вже за кілька годин цей пісок перетворюється на щось жорстке, незграбне.

Моє горло перестає бути еластичним; воно стає тендітним, крихким, наче стара, занадто тонка порцеляна. Ви ж розумієте, це не просто запалення. Це відчуття, що десь усередині гортані з’явилася довга, невидима порцелянова тріщина.

Порцелянова тріщина. Це моя метафора. Вона не болить постійно, але пронизливо реагує на будь-який рух. Коли я роблю ковток, я відчуваю, як крижана, гостра грань цієї тріщини розходиться, і біль злітає вгору, як спалах холодної зірки. Навіть повітря, що проходить всередину, стає надто грубим і шорстким, воно дряпає цей невидимий, крихкий розлом.

Коли я мовчу, біль — це приглушений, тьмяний пульс, схожий на рівномірне, густе цокання води у водостічній трубі, яку ледь чути. Але варто мені наважитись на звук, на слово, біль вибухає різким, сухим спазмом. Я відчуваю, що мої голосові зв’язки — це вже не м`які, еластичні струни, а натягнуті, гарячі канати, які можуть розірватися від найменшого зусилля.

Я постійно хочу проковтнути, але це бажання є самонападом. Кожен ковток — це свідомий, болісний ритуал, що нагадує про цю внутрішню крихкість. Горло — це ворота, які стали пасткою, що зачиняється на гострі, невидимі замки. І я знаю, що поки ця порцелянова тріщина не затягнеться, мій внутрішній світ залишатиметься напруженим і мовчазним.