Про жити

Вірш / Військове

ти — не героїня, не свята, не мертва, не

ти — скрип дверей у підʼїзді, що веде в міжсвіт

де пахне домом, хлоркою і «Вінстоном пьорпл»,

де на стінах висять портрети нестарих

з усмішками, які вже не можуть постаріти

ти — та, що пише після повітряних тривог,

на тремтячому коліні, з цигаркою в губах,

поки коти топчуть живіт,

а всередині —

твої, з пустими очницями

і кожен з них промовляє крізь тебе,

коли ти забуваєш, як дихати

ти — не «багатостраждальна», не «сильна», не «вічна»,

ти — жива

з веснянками, родимкою-сердечком, втомленим ротом,

що знає присмак блювоти після похорон

і те, як лягає на серце звук ракети

ти — той самий фосфор, що ламався в дитинстві

і світив у темряві

а тепер світить з-під шкіри

коли всі кажуть, що «життя триває»,

а ти тримаєш його за горло,

щоб не втекло

ти — памʼять,

навіть коли хочеш забути

ти — вірш,

навіть коли німо

ти — я, коли не можу

і це

не про

жити

це — про

нести.