Рецензія «Вісім ідеальних вбивств» П.Свонсон або як ми їли травичку. 347 сторінок.
Огляд / Розваги«Вісім ідеальних вбивств» – про те, як Малколм Кершоу допомагає ФБР розкривати злочини, лінію котрих розпочав сам.
Проте сам оповідач ненадійний. Зазвичай, таке розкривається поступово і ближче до кінця. Бо який же сенс робити персонажа брехуном, якщо на 117-й сторінці викриєш його, коли ми тільки занурюємося у сюжет? Ну, Свонсоне? Навіщо це було?
Пів книжки ми ходимо, як кізочка навколо кілочка, смикаємо травичку у вигляді хибних мотузочок, бо автору дуже потрібна інтрига! Пітер Свонсон намагався відтворити на аудиторії сюжет «Потопельниця» Джона Д. Макдональда, але втопив тільки себе. Хибні мотузочки він простягав нам у надії, що ми повіримо: «ось наш вбивця!». Але ж для того потрібно розкривати думки головного героя, який має грати перед нами хорошого, але й не забувати розслідувати справу, від якої залежить його становище. Вийшло ж так, що подано не дуже однозначно Тесс, Браяна, Ніка, і логічний ланцюжок був просто відсутній. Герой подумав: «О, напевне, вбивця – цей!», і навіть не аналізував ситуацію повністю. Йому було байдуже, як і автору.
Малколм забирає кота з місця злочину, і коли чувак, який буквально і є тим, кого він шукає, каже: «А там точно такий кіт був!» – його нічого не турбує. Більше того, йому кумедно! Цей чолов`яга накидається на дружину свого друга, бо у них в підвалі пляшки з-під віскі такі, як і на місці злочину, але йому кумедно, коли йому вказали на кота.
І от кізочку нарешті відв`язують у фінальних розділах і дають змогу піти до лісу, а там – одні декорації. Тягнути кота за хвіст всю книгу, щоб потім зжати розв`язку і видати «емоційний» кінець – ну, майстер! За 3 розділи:
• розмова з Ґвен, прийняття провини;
• повна історія того, що справді було (у Малколма просто поїхав дах, але достовірної інформації автор не надав, діставайте карти таро);
• «ляляляля, як мені добре з книжечками»;
• піду втоплюся у річці широкій;
І що це в біса було?
