Репринт

В день, коли у стрічці викотили «Проєкт закону про гармонізацію одиниць рахунку та моральну безпеку громадян», я зловив себе на тому, що не порахував кроки від дому до підземки. 317 голубів на площі (один поблискував пластиком, ніби хтось недогледів), 108 номерних знаків із сумою цифр, що ділиться на три, і нуль облич, які помічають, що їхнє життя давно — таблиця з правами «лише читання». А от кроки кудись поділися. Рахунок у мене беззубий і вічний, як буддійська мантра: плитки, вікна, сходинки, фрикції зубної щітки, кабінети на поверхах, вертикальні свайпи по екрану. Колись психолог назвав це «обсесивною фіксацією на кількісних патернах», бабуся — «нечистим духом», а я — просто диханням.

Новий законопроєкт виглядав як літургія канцеляриту, допоки в пункті 4.7 не спалахнуло курсивом: «Кожен громадянин зобовʼязаний вести персональний щоденник рахунку… Формат — Додаток №3». Нижче вже звичайним шрифтом, але капсом і з центруванням навіщось красувалося гасло:

«РАХУНОК — ЦЕ СОВІСТЬ!»

І це було вже не просто незвично. Це було знайомо.

Я десь це бачив. Хоча, ні: не десь, а колись. Спогад неначе взяв короткий розгін і різко стрибнув за лінію. Обкладинка м`яка, папір пухкий, малюнок дивний — хлопчик із рибʼячими очима та лінійкою замість хребта. Він усе рахував, як я, і потрапляв у світ, де числа складали іспит з моральності. Я не міг згадати ні автора, ні назви, проте чудово памʼятав дитячу книжку у власних дитячих руках. Пам`ять тримала образ так, як зуби тримають язик при укусі: боляче і порожньо.

Порожнеча, як личить нашому сторіччю, одразу шукає розетку. Я перебирав клавіші, як чотки дхарми: «дитяча книжка хлопчик усе рахує», «палата рахунку», «рахунок совість закон» — 528 натискань, 24 з них — на Enter.

На поклик, ясна річ, вийшов не мій хлопчик, а офісно-хатній дух продуктивності: лічилки, тайм-трекери та корпоративні блоги про KPI як духовну практику. Але, ніби рівноваги, знайшовся і «Форум букіністів» — напрочуд жвавий сайт із вражаюче актуальним дизайном. Ще до вечора того ж дня він відстрілявся потоком жартів, у якому ледь не потонуло одне повідомлення:

— Можливо, ви шукаєте машинописну брошуру «Лічильник». Її тут періодично згадують. Ніхто не бачив, але всі памʼятають.

Колективна памʼять — як хмара: нібито усе в наявності, доки не попросиш посилання.

Втім, сам я памʼятав сцени надто чітко: коридор із дверей-чисел 101-102-103… і табличку «ПАЛАТА РАХУНКУ», де суворий чоловік у пенсне каже хлопчикові: «Ти рахував не сам — ми дали тобі право». Це було смішно й страшно, як push-нотифікація з того світу.

Через день я висмикнув себе з розетки і став серйозно роздумувати про старий інтерфейс, де індексацію робить пил, а кеш зберігається в олівцевих помітках на полях. Треба було йти.

783 кроки, 4 станції, 11 сітілайтів, 4 білборди. Міська читальня пахла макулатурою і надією.

Формат брошури одразу зійшов з дистанції.

— Їх повністю вилучено з фондів, вже років пʼятнадцять як, — дісонансно молода бібліотекарка говорила про подію, учасником якої бути аж ніяк не могла. Але інтонація запевняла у зворотному.

— Такі видання оцифровували перед утилізацією?

— Ні, але й утилізації як такої не було.

— Як це?

— Ну, їх просто було наказано дістати з усіх приміщень, перерахувати та скласти купою. Потім приїхала вантажівка та вивезла за кілька ходок.

Єдиним можливим наступним питанням було «Куди?» і я, звісно, запитав:

— Багато нарахували?

Я гортав підшивки журналів для дітей та молоді минулих десятиліть, шукаючи бодай тінь фантомної книжки. Знайшов лише себе: 37 плям на сторінці «1987 рік» (перевірив проти світла), 64 сегрегатори на полиці «Л».

— Ви з тих, хто любить цифри? — за стійкою сиділа вже інша бібліотекарка зі спицями замість пальців.

— Швидше, цифри люблять мене, — відповів я та пішов рахувати вікна.

Після першої хвилі дотепних реплаїв сповіщення про нові відповіді на форумі тепер приходили раз на кілька днів. І щоразу це трохи вражало, адже я нікому не відповідав у гілці, то ж тема хоч і не роздмухувалась, але потроху жевріла. Десь за тиждень випадкові зустрічі з назвою форуму в електронній пошті нарешті знайшли відгук на периферії моєї уваги. Швидкий пошук показав, що чотири «справжні», фізичні букіністичні магазини нібито й існують, але прозвон їхніх контактів нічого не дав: номери або нікуди не вели, або давали можливість поспілкуватися з голосами, які корінь «бук» використовують хіба що разом із «фейс».

Я механічно переходив по нумерованих сторінках пошукової видачі й зайшов значно далі, ніж це роблять живі. На девʼятій сторінці сплив заархівований сайт «KneeGoLove», де в 2010 році у розділі «Дошка оголошень» хтось радив дзвонити. Під закликом висіла сирота-картинка: напівстертий флаєр «РОЗПРОДАЖ ФОНДУ. САМОВИВІЗ. СКЛАД» із позаминулою назвою провулка в спальному районі. Сполучення «фонду» з капсом щось тригернуло. Я набрав стару назву в додатку з мапами та збільшив масштаб до віртуальної прогулянки по якомусь двору без вітрин але навіть із приміткою у відгуках: «Дзвоніть у домофон №27, скажіть, що по книжки». Пошуковий алгоритм, який тиждень тому продавав мені одни лишень індикатори успіху як сенс життя, раптом підморгнув: «Приватний букініст». Це було не те, що я шукав, а те, що потрібно.

783 кроки, 8 станцій, 11 сітілайтів, 3 білборди. У підвалі, де книжки не стоять на полицях, а лежать на підлозі, як сплячі тварини, не було жодних меблів, окрім безглуздого вигляду конторки. Старий у куртці кольору чайної гущі зайняв своє місце за нею, щойно я увійшов. Він вислухав мою маячню й озвався:

— Памʼять — підробка високого ґатунку. Оригіналів не буває.

— Вибачте? — я не був певен, чи вірно розчув, і несвідомо нахилився ближче.

— Дивись, — він не заговорив гучніше, але повернувся до мене обличчям, і я мимоволі почав стежити, чи синхронно зі звуком рухатимуться його губи. — Коли ти «згадуєш», ти не дістаєш з полиці якийсь першодрук події. Ти збираєш її наново з обривків: запаху клею, шуму батарей, чиєїсь інтонації, — як палітурник з обрізків накладу. Щораз інший корінець, інша обкладинка. Кожна наступна копія — найякісніша, бо саме її мозок щойно виготовив. Ось і вся «правда», — підсумував він.

— Але ж має бути щось перше… — не витримав я, більше перепитуючи самого себе, ніж його.

— «Перше» — це накладна, якої ніхто не зберіг, — усміхнувся старий. — Світ друкується без пробного відбитка. Тому ми живемо з репринтами. Хто клянеться в «оригіналі», просто забув, скільки разів редагував себе самим фактом згадування. Мозок — це типографія з вічним авралом, — провадив він. — Верстка біжить попереду змісту, коректор спить на металевій літері «Я».

— Тоді як знайти мою книжку? — спитав я, відчуваючи, як у голосі клацає скріпка.

— Не шукай «ту саму», — знизав він плечима. — Шукай копію, яку зможеш любити. Вона і буде твоєю, — мовив дід, поглянувши на коробки біля батареї.

З урядового порталу я завантажив формуляр щоденника: «Кроки», «Вікна», «Транспорт», «Птахи», «Кабінети», «Коти»… І блок «Висновки про моральний стан спостерігача». Останнє запитання: «Чи не перебільшували ви?»

Держава запропонувала легалізувати те, за що я сам себе роками соромив. Це якби місто відкрило музей твоїх таємних дурниць і продало річний абонемент зі знижкою.

Текст проєкту закону значно розрісся з мого останнього перегляду. У пункті 9.2 зокрема знайшовся новий абзац: «Громадяни зі схильністю до рахунку можуть бути зараховані до корпусу добровільних лічильників із доступом до регіональних Палат Рахунку (див. Додаток №7)».

Чергове клацання хлопавки спогадів… Яке вже? Третє? Вау! Ніколи раніше числівник не виникав у моїй голові з питальною інтонацією.

783 кроки, 2 станції, 8 сітілайтів, 1 білборд. Сервісний центр, сучасна та з усіх боків адміністративна будівля у стилі держ-нуво, знайшовся на місці колишньої дитячої поліклініки. На першому поверсі я побачив стенд із планом будівлі: 101, 102, 103… 317. Памʼять вже не поколювала — вона била струмом.

— Вам зле? — спитала адміністраторка, протягуючи мені один екземпляр роздрукованого номеру електроної черги, а другий механічним рухом наколюючи на штирець.

— Мені добре, але це надовго, — чесно сказав я.

Однак, номер 108 зʼявився на табло швидше, ніж я відчув свербіння вибору між затишком свого крісла та інстинктом пошуку кавового автомату. Віконце №5 — ліворуч.

Однобоке вітання… Віконець більше, ніж у реєстратурі поліклініки, але деякі рудиментарні духи не зникають навіть після капітального ремонту.

— Фах?

— Лічильник-спостерігач, — сказав я, і брови клеркині піднялися рівно на два міліметри (я звірився з внутрішньою лінійкою).

— Заповнюйте бланк заявки, зразок під склом.

Тим часом телефон подав якусь ознаку життя в моїй кишені. Невгамовний форум онлайн-книжників нагадав про себе сповіщенням із новою версією легенди про загублену книгу: в якусь епоху гуляла машинописна брошура «Лічильник». Ніхто не тримав, але всі цитували. Це як із прозрінням: ніхто не досяг, але всі пишуть гайди.

Але… Того ж вечора мій тред на форумі ожив по-справжньому: хтось виклав скан пожовклого аркуша з машинопису — номер сторінки обведений ручкою, у кутку штамп «не для розповсюдження», а посередині фраза, яка чіпляла за підсвідомість силіконовим гаком: «Порахуй, скільки разів ти рахував не те». Під сканом — посилання на чат у месенджері, що вважається напів-ворожим в усьому світі та роками фігурує в топах за кількістю завантажень. Посилання було зовнішнє, перехід за ним супроводжувався капчею, яка не прикидалася тестом на людяність — вона прямо ним була:

— Вкажіть суму: дедлайни + лайки + відчуття «вчасно».

Я набрав: «не підсумовую».

Чат зустрів аватаркою карманного калькулятора «Citizen» та написом «Вітаємо в каналі «Репринт»».

Усередині була тиша, як у читальній залі після «Шановні, ми закриваємось». На моє несміливе та галасне «Привіт усім!» спливло повідомлення від користувача з ніком «L1CH»:

— «Лічильник» — це не книга, це спосіб знімати показники реальності. Самвидав. 80-ті. Друкувався під виглядом службових інструкцій і проєктів нормативів. Обкладинка бреше, всередині — правда. Шукаєш? Пиши в особисті.

Особиста переписка була короткою. Швидко домовилися про зустріч, а питання про гроші співрозмовника, здавалося, взагалі не зацікавило. Добре, зорієнтуємося по місцю.

783 кроки, 5 станцій, 7 сітілайтів, 2 білборди. Місцем було обрано районний парк. Продираючись крізь вереницю фуд-траків та гральних автоматів, я побачив нетиповий обʼєкт муніципальної інфраструктури: скамейку, що дивним чином була розташована не вздовж однієї з бокових алей, а поперек неї. Мабуть, перенесення чи демонтаж під час реновації парку вписалися в смету не так гармонійно, як розмітка майданчиків для комерційних споруд, то ж її вирішено було просто покрасити залишками фарби у кольори міського прапору та домінуючої регіональної партії. З протилежного від мене боку чекав невизначеного віку чоловік. Худий, наче знак ділення у людській формі, він витяг тонкий синій зошит. На обкладинці красувалося знайоме «Проєкт закону». А всередині…

Я впився очима в перші слова. «В день, коли в стрічці викотили «Проєкт закону про гармонізацію одиниць рахунку та моральну безпеку громадян», я зловив себе на тому…» Я оніміло підвів погляд на худорлявого продавця. Він дивився на мене настільки порожньо, що питання в стилі «Це що?» затихло так і не діставшись моїх голосових звʼязок. Далі у тексті йшли бібліотека, букініст, візитка, віконце №5… Літери трохи пливли, але ключові слова наче блищали на сонці.

До останньої сторінки скріпкою було прикріплено папірець із вказівкою: «Покупець зобовʼязаний порахувати решту й повідомити продавцеві результат».

— З якої суми? — спитав я.

— Мене не інструктували, — відповів він.

Я дістав гаманець, відрахував три сотні й додав дві десятки. Він кивнув і взяв гроші. Я подивися на зворотній бік обкладинки. На відбитку внизу значилось: «Наклад змінний. Примірник №1». Я раптом відчув себе так, наче мені посміхається манекен і дуже хочеться посміхнутися у відповідь.

Удома я знову відкрив урядовий портал, щоб знайти форму запиту поточного стану розгляду моєї заявки. Форми не було. Я зайшов у знайомий вже «Додаток №7», але сторінка прогрузилася з помилками: впереміш зі шматками коду та коментарів до нього — мабуть, я попав на час якогось пікового навантаження на сервер. Я рефлекторно натиснув «Оновити» і лишень краєм ока встиг помітити щось на кшталт: «сюди вставити сцену з букіністом», «тут — сервісний…» Сторінка швидко оновилася, примітки зникли.

Дзвінок, на який я розраховував, але не чекав, пролунав о канцелярсько-пристойні 9:03.

— Ви залишали заявку до корпусу добровільних лічильників. Приходьте. Другий адміністративний комплекс, стара будівля, кабінет 317», жива черга.

— Вибачте, боюся переплутати, — я чув, що мимрю, але цей стиль спілкування вмикався у мене щоразу, коли я знав, що перетелефонувати нервовій та зайнятій недопосадовій особі не дозволять сонні боги дротового звʼязку. — Я бачив кабінет 317 у новому СЦ. Мені точно до старої?

— Ста-ра, — по складах відповіла слухавка. — 3-й поверх. Як пишеться 317 знаєте, чи надіслати фотографію?

783 кроки, 6 станцій, 8 сітілайтів, 2 білборди. 60 сходинок, 8 кабінетів по ліву руку. Черги не було, живим на поверсі, здавалося, був тільки я.

У 317-му невимовно стильний для свого віку чоловік у дизайнерському пенсне розклав на чорній стільниці картки із зображеннями багатоповерхівок.

— Порахуйте, — доброзичливо, але коротко й по-діловому запропонував він.

18 вікон, 36 вікон, 72 вікна. Я не підсумовував, але звернув увагу, що на картках зліва направо складалася послідовність, від якої теплішає. Принаймні тим, хто любить, коли світ удає, ніби в ньому є закономірність.

— Вам сподобалися формулювання у Додатку №7? — спитав мій стильний інтерв`юер, забираючи зі столу картки.

— Наче списані з мене, — я не втримався від посмішки.

— А може, це ви списані з нього? — мʼяко спитав він і посунув до мене теку, якої до цього моменту я на столі не помічав. Відкривши її я побачив металевий зажим, що тримав копію моєї синьої брошури. Перша сторінка була знайома вже до слідів облоїв друкарських відбитків, вирізнявся тільки блок «Наклад змінний. Примірник №0».

— Нуль — контрольний, — пояснив брендований чиновник. — Від нього відлічуються решта. Щодо Вашої заяви та формальної перевірки, — провадив він, — Ви її щойно пройшли. Нам потрібно лише підтвердження Вашого існування.

— Підтверджую, — випалив я.

— Вітаю, — спокійно сказав він, ні на градус не змінивши куту вигину губ у посмішці. — Тепер ви — лічильник. Ось перепустка.

На пластиковому прямокутнику красувалася емблема з нулем, розсіченим одиницею на фоні незмінних кольорів чи то прапору, чи то домінуючої партії. На звороті був надрукований QR-код, який не вів нікуди — це було перше, що зʼясував, щойно знов опинився у коридорі. Ідеальний знак епохи: усе промарковано, але ніщо не зчитується до кінця.

Діставшись додому та залогінившись на урядовому порталі вже у принципово новому статусі, я написав офіційний відгук: мовляв, закон абсурдний, замінює свободу оцифрованою совістю, інституціоналізує мою приватну обсесію як чесноту. І, взагалі: все це нагадує якусь дитячу книжку з безглуздим сюжетом та невимовною мораллю. 

За хвилину на вказаний при реєстрації e-mail прийшло підтвердження: «Вашій заявці присвоєно номер 108». Ще за хвилину — лист: «Зазначена Вами книга в реєстрі не виявлена. Просимо повідомити вихідні дані. Відповісти можна безпосередньо на цей лист.»

Я ввів після пунктиру, позначавшого мою репліку:

«Автор — невідомий.

Рік — невідомий.

Наклад — змінний.»

Наступного дня у стрічці я прочитав: «Закон ухвалено в першому читанні. 317 — «за», 108 — «проти», 0 — «утрималися». Цифри лягли як рима, яку помічаєш у творі, що аж ніяк не задумувався як вірш.

Я відкрив щоденник і чесно заповнив графи за вчорашній день: коти, вікна, фрикції, птахи, сіті-лайти, фрикції зубної щітки. Далі, не замислюючись, вписав у поле «Висновки про моральний стан спостерігача»: «Мені добре. Але це надовго». Поставив крапку й перерахував крапки. Одна.

Перед виходом з дому я за звичкою глянув у синю брошуру. Там, де вчора було «Екземпляр №1», тепер виднілося щось схоже на стерте «№∞».

Я повернувся до столу, знов увімкнув компьютер та зайшов на форум букіністів. У розділі, де мені кілька останніх тижнів намагалися допомогти, моєї теми не було. Пошукав за ключовими: «книжка про хлопчика, що все рахував» та «Наклад — змінний». Знайшлась одна гілка, у розділі «Архівовані». Судячи з деталей першого повідомлення, її було створено пʼятнадцять років тому користувачем з імʼям, яке нічого мені не казало.

На перехресті стояло сім автівок, один автобус і одинадцять голубів (один — явний пластик — знову QA не догледів?) Я відчув, як у кабінеті 317 чийсь дизайнерський стилус вивів примітку «спостережувана стабільність».

Я підняв погляд у небо. Блакить була градієнтною, без жодної хмаринки. Рахувати не було чого, зовсім. Навіть у фоновому режимі. Вперше? Чи можна це пора…

І саме в цю мить через мій втомлений мозок потекла позбавлена чисел, абсолютно невагома, повністю аналогова думка.

«Моя книжка» була не текстом і навіть не спогадом. Це була заздалегідь прописана кимось процедура, що ініціюється, коли носій певного типу уваги, такий, як я, натрапляє на заздалегідь встановлений кимось тригер. Зворотна причинність? Ні, таке пояснення тут просто непотрібне. Спершу ви шукаєте книгу, потім книга пише вас, далі закон цитує книгу, і зрештою ви підтверджуєте, що книга була, бо тримали її в руках — це ж не причинність взагалі. Це — сюжет. І єдиний спосіб на нього вплинути — не вимкнути рахунок, а рахувати інше. Не голубів чи вікна, а моменти, коли можна не перевіряти суму.

***

Але ж особисто я, начебто, і не підсумовую?

І от я йду черговими сходами. На якомусь прольоті зупиняюся, щоби сказати вголос:

— Сто вісім.

Або триста сімнадцять. Або нуль.

Число повертається, як собака з палицею. Кладе голову мені на коліна. Світ дихає у повільному ритмі. А я — ні. На дві секунди, рівно, я перестаю рахувати.

А потім продовжую. Не через закон і не з інерції, а тому що у сюжеті, котрий якось рвано відобразився через пік навантаження, я на мить побачив: за краями №0 і №∞ немає нічого, крім порожнечі, яка лічить саму себе.

І це дивним чином заспокоює.