Рута

Росте край дороги самотня рута,Її не зігріє ні сонце, ні хата.Стоїть поміж вітром, така ще маленька,Та корінь тримає — глибокий і впертий.
Її топче осінь холодним дощем,Ламає їй плечі скаженим вітриськом.А люди проходять байдужим плечем,Не бачать, як квітка тримається близько.
Вона не кричить — їй не личить кричати,Вона свої сльози ховає в росі.Бо хто її буде на світанку питати,Чому їй так боляче жити в красі?
Колись її хтось посадив біля дому,Сказав: «Буде квітнути — тільки живи».А потім пішов, навіть не озирнувшись,Залишивши осінь замість голови.
І довго вона ще чекала на кроки,На голос знайомий, на рідне «пробач».Та час, мов вода, відносив її роки,А серце все вчилося жити без втрат.
Вона пережила і зради, і зими,І руки, що мали тримати — ламали.Навчилася тихо називати чужимиТих, кого колись найдорожчими звала.
І знаєш…
Рута не просить любові.Не кличе нікого назад у життя.Вона вже навчилась стояти на волі,Коли під ногами немає ґрунтя.
Їй більше не треба красивих обіцянок,Не треба клятв, що «назавжди» і «ми».Вона тільки хоче одного світанку,Де серце не мусить боятися тьми.
І, може, колись біля неї зупиняться —Не зірвати, не втримати, не забрати.А просто побачити: як вона мучиться,Як вчиться наново себе обіймати.
І хтось прошепоче: «Ти вистояла, Рутo…»А вона посміхнеться крізь тисячі ран.
Бо навіть зламана, навіть забута —Вона все одно проростає крізь камінь.
І поки над нею шумлять небеса,Поки ще в грудях не згасає надія,Ростиме рута — зелена, жива,Навіть там, де давно вже нічого не сіють.
Бо квітам не треба дозволу цвісти.
А сильним жінкам —не треба дозволу жити.