Сага про Рагнара Безштанька

Рагнар був вікінгом завзятим,

Кидався в битви без страху.

І ворогів рубив проклятих,

Які траплялись на шляху. 

Він смерті зовсім не боявся,

Бо знав: якщо з мечем паде,

То мрії всі його здійсняться:

Він у Вальгаллу попаде. 

Там кухар Андхрімнір готує

Смачного вепра в казанку.

І молоком хмільним частує

Присутніх всіх коза Хейдрум.

Рагнар там буде пирувати

З богами за столом одним,

А у перервах воювати

Чи мацати цнотливих дів.

Нарешті Одіна старого

Побачить, ріг підніме з ним.

І може, навіть, сам бог грому

Дасть потриматись за Мйольнір… 

З такими мріями Рогнарко

Йшов на дракарі за моря,

Де простягалася фіранка

З туманів – це була земля,

Яка Нортумбрією звалась,

Заможний християнський край.

Там завжди вікінгам вдавалось,

Вхопити щедрий «каравай».

І от дракар причалив, тільки

Світ сутінки вже огорнули.

На ранок вирішили вийти,

А зараз табір розгорнули.

Поки товариші всі спали,

Рагнар очей зімкнуть не міг.

Бо пузо знизу розпирало –

Мабуть, несвіже м’ясо з’їв. 

Коли терпіть не стало сили,

Й живіт, немов гарбуз, тріщав.

Рагнар схопився й, як на крилах,

Побіг та і засів в кущах. 

Тільки зробив ту «чорну справу»,

Штани не встиг навіть вдягти,

Як чує, хтось підходить ззаду.

То ж християнськії сини! 

Хотіли вікінгів зненацька

Застати, поки ті хропіли

І перебити всіх. На щастя,

Рагнар не спав, тому щосили

Мечем своїм почав рубати

(Його з собою взяв «на діло»)

І штабелями укладати

Став ворогів герой уміло.

Вже трьох чи чотирьох дістав

Його клинок. А потім стрімко

У штанях вікінг заплутав,

Які бовтались на гомілках. 

Упав герой, й тієї ж миті

Отримав в серце він удар.

Світ зник в червонім оксамиті.

Отак і помер наш Рагнар. 

І як у «Едді» обіцяли, 

Валькірії злетілись зразу, 

Під руки воїна узяли

Та у Вальгаллу першим класом

Доставили Рагнара хутко.

Відкрились двері – світло ллється.

Застільні звуки стало чутно,

Хтось щось розказує, сміється. 

Від щастя вікінг ледь при тямі

Зайшов у двері, і одразу

Всі змовкли голоси у залі,

Як за чиїмсь німим наказом.

А за хвилину дружний регіт

Роздався із кутків усіх.

Бо кожен із гостей угледів:

Стоїть новенький без штанів!

Регочуть воїни з богами,

Сміється вепр в казанку,

Ірже, хитаючи рогами,

Олень Ейктюрнір на даху.

Від сорому хоч провались

В Гельгейм Рагнар уже хотів.

Руками намагавсь прикритись

І як томат почервонів.

А боги все не припиняли

З нього сміятись, Тор кричить:

«Ви б хоч пелюстку йому дали,

Цюцюрку щоб малу прикрить!»

«Яку пелюстку? Тут і голки

Буде достатньо!» – підхопив

Колеги жарт бешкетник Локі.

І натовп знов зареготів.

Ще довго би могли знущатись

Над бідним воїном вальгальці.

Та тут слова, мов грім, роздались:

«А ну ж бо припиніть, поганці!»

Незнано звідки дід узявся:

Кремезний та з єдиним оком.

«То Одін!» — вікінг здогадався.

А той продовжував: «Жорстоко

Смієтесь ви, а чи відомо,

Що цей герой урятував

Своїх братів та вмить свідомо

За них життя своє віддав?

Якби не він, всіх перебили.

А завдяки цьому хлопу,

Їх звуки бою розбудили.

Так відсіч дали ворогу.

Тож цей герой гідний не жартів,

А шани вічної напевно.

Тому посуньтесь хутко, браття,

Займе він місце біля мене».

Тепер Рагнар сидить на лаві

Своїм геройським голим задом.

Та, як і мріяв, у Вальгаллі

Він бенкетує вічність радо.

І хоч боги тишком регочуть,

Хтось і «безштаньком» називає.

Рагнар не злий, бо знає точно:

Сам Одін його поважає!