Шановній музі

Оливкові очі, пшеничні пасма́ —
​Коло неї митецькії душі.
​Із тобою, кохана, тягар мого ярма
​Загубився у плямах від туші.
​
Холод руки бере — немов скло
​Твої щоки, що як з порцеляни,
​Обігрів би цілунком, на зло!
​Хай же знають твої ідоляни.
​
Їх багато, правий я, скажи?
​Тих, хто оди по тобі складає.
​Скоріш кожного піди, ублажи —
​Чи не так твоя ``щирість`` минає?
​
Жвавий сміх твій із ними у вирі
​Став мовчанням в обіймах моїх.
​Аж не надто мето́ди ці хитрі?
​То яких же шукаєш утіх?
​
Ти вмираєш, ти рвешся на волю —
​Твоє серце горить, як стріха.
​І тобі я, що звісно, дозволю
​Роздавати себе, любо й лихо.
​
Я притулком для тебе не став —
​Залишився у помади крихтах.
​Твою милість також не признав —
​З сумом сам я, у тіні стежок залитих.

​Я не перший, бодай, хоч останній,
​Хто побачив кришталь твоїх сліз.
​Збережи ти цей лист — мій, прощальний.
​Хай це буде гуманний каприз.

07.10.25,

Інгулів Паливода.