Шанс на межі. Пролог.

- Пані голово, - звернувся підлеглий до старшого науковця.
Сивий спеціаліст повернулась до чоловіка середніх років і зміряла його критичним поглядом. Як і більшість співробітників комплексу він працював на межі можливостей, навіть за межею. Зморений тягарем відповідальності та хронічним недосипанням він намагався триматись рівно, хоча волів би все кинути та забутися сном, бодай на пару годин. Але час зараз грав проти них і всі на станції знали це. Зітхнувши голова проекту тихо промовила:
- Кажи…
- Я перевірив данні останньої групи… - науковець замовк наче зашпортнувшись, - це… це... щось страшне… Найгірша наша спроба. Справжні чудовиська.
Керівник похитала головою та вже збиралася відповісти як до зауважень приєдналась молода практикантка, відвернувшись від мікроскопу з генними зразками:
- Пані, - в красивих фіолетових очах дівчини стояли сльози, а дві цяточки носу звузилися та тремтіли, - я теж бачила графіки… з таким центром агресії вони будуть… будуть…
- Ідеальними машинами війни, - спокійно відповіла втомлена жінка, - а це саме те що нам треба. Вони повинні любити війну бо згідно Прогнозів, не буде іншого виходу.
- Та це лише Прогнози, - заперечив науковець, - можливо все обійдеться. Але те що ми тут створюємо, воно… ви тільки уявіть, що буде у разі бодай незначної помилки! Зараз ми можемо поквапитись і щось піде не так...
- Облишмо це, - похитала головою жінка на плечі якої давив тягар усіх прожитих років, - вам добре відомо наскільки ретельно перевіряли Прогноз та прискіпливо підбирали ймовірності. Наразі можемо перепочити, доки не інкубатори не підготують до роботи.
- Ви певні що немає часу на ще одну спробу?
На секунду жінка замислилася та опустила погляд на свій планшет.
- Завтра доведеться обирати кому жити, а часу на підготовку ще одного виду вже нема, - керівник підняла погляд на підлеглих – Ми знищили екосистему цілої планети аби підготувати її для заселення, і зволікати більше не можна. Всесвіт не терпітиме порожнечу, а можливостей внести неконтрольовані зміни у наші плани в Матінки Природи більш ніж достатньо. Що ж насправді в нас вийшло стане відомо лише через багато-багато років…

***
Важкою грудою болю серце застрягло під горлом не даючи дихнути. Мартін не пам’ятав скільки біжить. Точніше не хотів пам’ятати. Але системи інженерного екзоскелету, вперто не давали забути скільки він прожив у цьому пеклі. А жовтий індикатор паливного елементу показував скільки жити лишилось. Довбана планета! Довбана кампанія! Довбана розвідка! Нема у розширені обріїв людства ніякої романтики. Та хай би він працював десь у секторах повних піратів чи бунтівників. Вони хоч люди. А тут… Тут повинно бути військо. Срана, курва-мати, армія! Армія скотів-інструкторів, яких Мартін готовий був зараз розцілувати, за те що вижив. Що навчили як бути чоловіком і як постояти за себе. Шкода тільки що вдягнений Мартін у відкритий м’язовий підсилювач, а не герметичну броню десантника. І в руках замість військового випромінювача цивільна гвинтівка. Довбаний ліхтарик, яким хіба що хижаків розганяти. Але ці… Ні це не тварини. Це довбані демони довбаного пекла.
Люди прибули на цю планету, аби підготувати її для подальшої колонізації. Зараз Імперія покладала великі надії по вирішенню своїх проблем, саме на розширення у не заселеному всесвіті. Приєднувати колонізовані світи ставало дедалі складнішим, а в домінуючій державі людей і так вистачало проблем із перенаселенням, та нестачею комфортних планет. Люди прийшли сюди у пошуках поживи і самі стали нею!
Чотири доби тому, Мартін та ще троє хлопців, полишили базу аби здійснити геологічну розвідку у цих клятих вогких джунглях. Першим пропав Кайл. Тоді вони ще не розуміли що відбувається. Чоловіки узяли зброю та відправились на пошуки. Екзоскелет був у групи один, і хлопець, що звільнився зі служби рік тому, надяг незграбну систему. Тоді товариші жартували над юнаком, що ніяк не може позбутися військових звичок. Але коли стало не до жартів, саме ці звички врятували Мартіну життя.
З засобів зв’язку працювали тільки рації, але Кайл не відповідав. За відсутності супутникового забезпечення планети лишалося розраховувати лише на вкрай неточний сигнал особистого маяку.
Наступним щез Іван. Секунду тому він йшов поряд, та ось щось промайнуло і людини не стало. Його маяк, із шаленою швидкістю, зникав у хащах, а рація мовчала. Лише на одному з великих синюватих листків лишилися сліди крові. Хлопці не були боягузами, все ж аби стрибати у відкритий космос та спускатися на дикі планети треба мати залізні нерви. Але ризикувати зайвий раз своїм життям не хотіли. Розвідники одночасно вирішили повертатися до табору та доповісти на базу.
І тут Мартін побачив їх. Останній з супутників, кремезний велетень Ервін МакКерк, зламався наче суха гілка, коли йому на спину налетіла ця потвора. Рептилія, схожа на динозавра, закутого у хітиновий панцир, одним ударом м’язистих лап розірвала людину навпіл. Той навіть зойкнути не встиг. Інша тварюка стрибнула на спину Мартіну, але товстий кожух енергетичної системи та потужна пневматика врятували йому життя. Хлопець втримав рівновагу, і відштовхнувшись впав навзнак. Затріщали кістки, і хащі сполохав несамовитий крик болю. Людина перекотилася підхопилася на ноги, та поглянула на нападника. Потвора незграбно борсалася, хрипіла, але продовжувала дивитись на нього сповненими люттю очима. Але це вже була агонія, тому людина перевела погляд на першу почвару.
Рептилія кинувши ласувати здобиччю, притислась до землі готуючись стрибнути. Мартін назавжди запам’ятає цей погляд, надто розумний для тварини, надто схожий на погляд мисливця готового добити свою жертву. Хлопець натиснув на спусковий гачок, але лазерні промені лише вибили фонтани іскор з панциру звіра. Мартін часто таке бачив, стріляючі по броні, але це ж була тварина! Звичайна тварина!
Та подив пройшов раніше, ніж це могло коштувати життя. Чи просто спрацювали армійські навички? Тіло, наче за власним бажанням, рушило вперед, випереджаючи хижака. Вся лють людини, помножена на масу та потужність екзоскелету, і закута в металевий маніпулятор, розколола череп рептилії.
Мартін пам’ятає як дістався польового табору. Але запізно. Там вже панувала ціла зграя клятих рептилій. Вони розкуйовдили речі наче за чиїмось наказом трошили, рвали та ламали перетворючи речі та обладнання на купу мотлоху. І тоді хлопець побіг. Він мав попередити головний табір якомога швидше - і знову екзоскелет врятував йому життя. Першу добу Мартіна гнали як здобича на полюванні. Зграя мисливців постійно була поряд. Здавалося ожили самі джунглі, готові поглинути крихітну людину будь-якої миті. Якби не пневмопідсилювачі та стимулятори, він нізащо не з міг відірватися від переслідування.
Зараз Мартін був наче віджата губка, виснажений та голодний. А на додачу до всього сідала батарея екзоскелету. Дві години тому він вловив сигнал маяку табору, але на виклики ніхто не відповідав.
- Табір, викликає розвідник! Ви мене чуєте? – вкотре прохрипів зірваний голос, та відповіддю так само був сліпий шум голої частоти. - Відповідайте трясця вашій матері! Ну?! Хто не будь…
Наляканий юнак не хотів вірити у те, що рептилії здогадалися куди він біжить і дісталися першими. Не хотів вірити, що ці виродки настільки розумні. Але мертва тиша ефіру не лишала вибору.
- Не спати, курва. – рикнув Мартін і перестрибнув повалене дерево.
Ледь втримавши рівновагу побіг далі. Кожен новий крок давався важче за попередній, але сигнал маяку бази ставав сильніше. Нарешті Мартін дістався просіки перед периметром табору. І серце застигло…
Високі металеві огорожі, до яких був підведений струм, проламані у кількох місцях. Сам табір потопав у темряві, і лише де-не-де блимав ліхтар. Навкруги стояла тиша, і вітерець забутою собакою тинявся між поламаних «вагончиків» та розкиданих речей експедиції. Це був кінець.
- Будьте ви прокляті… - тихо просичав Мартін, стримуючи сльози. Та опанувавши себе міцніше стис гвинтівку та повільно пішов вперед.
Переступивши через уламки огорожі він опинився у дворі. Сканер не показував ніяких ознак життя, але юнаку здавалося, що за ним стежать. Чи може це вже параноя? Чи може здорова пересторога? Мартін напружував запалені від недосипання очі, намагаючись розгледіти бодай щось. Але все було тихо. Нарешті він дістався центральної частини комплексу і помітив кривавий слід що тягнувся вздовж борозни у піщаному ґрунті.
Хлопець присів аби роздивитися краще. Старий прилад нічного бачення робив кольори неприродно яскравими, а налаштувати нормальну чіткість було вже просто неможливо, навіть якщо сильно захотіти. Проте Мартіну вдалося отримати пристойну картинку. Біля однієї з борозн щось лежало. Обережно піднявши річ він уважно роздивився її. Це був амулет - ікло криграна, тигроподібної істоти з планети Блакитна Перлина. Кулон носила одна з лаборантів експедиції. Весела та запальна дівчина на ім’я Стефані. Мартін добре пам’ятав вечір коли вона розповіла як батько подарував амулет, власноруч зроблений з ікла звіра здобутого на полюванні. Тоді Мартін пообіцяв, що добуде рідкісний місцевий мінерал і зробить дівчині іншу прикрасу. Він добре запам’ятав її посмішку трохи здивовану, але дуже милу. А слова: «мені вже кортить його побачити» були найприємнішими з усього, що коли не будь чув хлопець.
Повільно, наче у вісні, вийнявши руку з маніпулятора, обережно взяв лаковане ікло, та поклав у нагрудну кишеню куртки. Поближче до ниючого серця. Потім Мартін опустив голову і заплакав. Більше не міг стримуватись. Хлопець нарешті збагнув, що бачить. Чи просто припинив опиратися усвідомленню цього факту? Сліди у піску - це борони які полишила людина, що відчайдушно чіплялася за землю, наче та могла допомогти вирватись з пазурів звіра. А ще Мартін точно знав що це була за людина. Та сама до якої він так і не наважився підійти, та запросити на побачення. Тепер вже не запросить. Юнак заричав пораненим звіром і закута в сталь рука з силою вдарила землю.
- Батько мисливець… - тихо промовив Мартін, - зараз би він став у нагоді.
Раптом втомлений мозок опалила думка. Хлопець підхопився на ноги та побіг до одного з вагончиків, який начебто нічим не відрізнявся від решти житлових модулів бази. Технічно це не були вагончики. Прямокутні металеві конструкції на високих опорах називали так по традиції, через схожість із стародавнім пересувним житлом акторів, циркачів та будівельників. Зім’явши, як папір, металеву стінку Мартін вліз всередину будинку Алекса Кармера, який часто хвалився своїми мисливськими трофеями. Серед загального безладу хлопець швидко знайшов те за чим прийшов: довгий металевий кейс з написом: «Remington». Мартін розламав замки і відкрив кришку. Побіжний огляд показав, що перед ним напівавтоматична мисливська гвинтівка Гаусса. Напис «малопотужна» свідчив про те, що розраховували її для полювання на звірів вагою, приблизно, в тонну – якраз те що треба. Швидко знарядивши магазини, Мартін вилаявся. Модульної розвантажувальної системи на «інженерниках» не було впринципі. Ще раз перевернувши кімнату він знайшов мисливський пас. Прийшлося витратити деякий час поки система розрахована на мисливський екзоскелет погодилася висіти на інженерному. Де шукати підсилювач Крамера, Мартін не мав жодного уявлення. Та і чесно кажучи не було в хлопця особливого бажання полишати, бодай на пару хвилин, вже працюючий екзоскелет. Мартін пересмикнув затвор, і вийшов на подвір’я.
Займався ранок. Що ж тепер треба, знайти воду і подумати, що робити далі. На системній панелі спалахнув червоний вогник, безапеляційно натякаючи з чого насправді зараз варто почати - якомога швидше замінити елементи живлення екзоскелету. Виходить все і одразу: вода, живлення та захисток, а значить треба прямувати до орбітальних човників. Раптом якийсь рух привернув увагу Мартіна. Завмерши хлопець придивився, але нічого не зміг розгледіти. І покрокував далі. Та не встиг подолати і п’яти метрів як щось впало за спиною. Різко розвернувшись він вскинув гвинтівку, але нікого не побачив.
- Це все через втому – заспокоював себе Мартін, - так це все втома. В мене вже почалися галюцинації.
Але інстинкт самозбереження уперто вимагав пильнувати. Розумно вказуючи, що краще розстрілювати свої галюцинації, ніж стати обідом однієї з місцевих рептилій. А слідом за цією прийшла ще розумніша думка – він може взагалі забратися до бісової матері з цієї планети. Але Мартін не вміє керувати човником не те що космічним кораблем.
– Там є аварійні програми, - переконував себе хлопець. - Автопілот зможе вивести човник до кораблю, а там треба буде лише запустити сигнал біди. І мене звідси заберуть. Можна навіть стрибнути на найближчий маяк. Здійснити аварійний стрибок автопілот в змозі і сам. Потім хай сюди прилетить армія і покаже цим гадам, що таке люди.
«Але як він може покинути тут інших» - заперечувала совість. Може ще хтось вижив і ховається, а Мартін єдина їхня надія на порятунок.
- ні… - сам собі заперечив юнак, - схоже на табір напали давно. І всі або загинули у хащах, або…
Закінчити він не встиг бо побачив те саме «або». Вийшовши з-за рогу наукових блоків він став на дорогу, що вела до посадкових майданчиків. Тут пісок почорнів від крові, що вже встигла запектися. Де інде валялися обгризені кістки. Схоже люди кинулися до човників і тут потвори їх і нагнали. Раптом із-за спини пролунало приглушене сичання.
Хлопець обернувся та побачив рептилію, що притиснувшись до землі готувалася стрибнути. Мартін скинув гвинтівку та натиснув на гачок. Екзоскелет скомпенсував чималу віддачу зброї. Сила удару була такою, що куля пробила потвору наскрізь, та відкинула її знівечене тіло на кілька метрів.
- Ось тобі, курва, маєш. – проричав Мартін, спостерігаючи за тим як смикається труп.
Але ранкову тишу порушили інші голоси. Це були брати щойно вбитого гада. Вони шипіли, гарчали та клекотали, оточуючи свою здобич. Але Мартін вперто не хотів ставати сніданком. Поціливши найближчого монстра хлопець, з останніх сил, своїх та екзоскелета, прожогом кинувся до орбіталки. Зрештою там має бути аварійний запас харчів і систем живлення. А за товстим корпусом човника ці вилупки його не дістануть.
Так швидко хлопець ще не бігав жодного разу в житті. Втома та сон зникли під шаленим напором адреналіну. Кров відбивала скажений ритм у скронях. Усе що лишилося від істоти на ім’я Мартін Станковський - це бажання вижити.
На ходу поранивши рептилію, що підібралася надто близько, юнак перестрибнув паркан та опинився на бетоні посадкового майданчика. Відскочивши у бік, Мартін пристрелив чергового переслідувача. До найближчої, чорніючої на тлі ранкового туману, машини лишилося зовсім трохи. Навкруги розвиднилося настільки, що прилад нічного бачення вимкнувся, та усю увагу Мартіна займав найближчий човник. Відносно не великий, розрахований на десять осіб, літальний апарат. Зв’язавшись з автопілотом Мартін наказав відкрити люк та заводити двигуни. Відстань що лишилася хлопець подолала у два стрибки і клубком вкотившись у відкриту задню аппарель закричав:
- Зачиняй!!! Зачиняй цей бісів люк!
- Увага, люк зачиняється. - спокійно відповів ввічливий жіночий голос. – Порада: не треба так нервуватися, це заважає думати та дратує оточуючих.
- Замовкни… - проричала у відповідь оскаженіла людина, та натиснувши на спусковий гачок вигукнула - Лови, оточуючий, дратуйся!
Крихітна куля з шаленою швидкістю розігнала туге повітря, прохромивши тіло чергової рептилії, та протягнувши тіло ще метрів десять. Але Мартін цього вже не побачив – люк зачинився.
- Необхідна термінова заміна елементів живлення. – пролунав в навушниках рівний жіночий голос.
І екзоскелет вимкнувся попередньо розкривши усі замки аби не стати металевою пасткою для людини. Мартін, руками що тремтіли, розстібнув решту кріплень на ременях.
«Встиг,» - впавши на підлогу подумав хлопець. Його серце скажено калаталося наче намагалося пробити грудну клітину. Легені палали та готові були розірватися від кожного подиху, але він був живий. Нарешті у безпеці. Товстий корпус орбітального човнику надійно захищав його від іклів та пазурів. Він навіть подумав: дивно що панцир був лише в одного гада, а ті що напала на базу навіть виглядали молодше. Хоча яка вже, в біса, різниця?
- Тепер виродки, вам мене не дістати! – вигукнув Мартін, не встаючи з підлоги, - Чуєте?
Звісно його ніхто не чув, човник надійно ізолював людину від оточуючого світу, а оточуючий світ від людини. Згадавши це Мартін розреготався, але швидко сміх перетворився у сльози. Він був у безпеці, трясця його матері, він був у безпеці. Цілий та неушкоджений вирвався з цього пекла. Стоп, Мартін різко примусив себе зосередитись на термінових справах, облишивши радість на потім. Спочатку треба піднятися на орбіту та викликати допомогу. Потім пошукати на кораблі зброю та броню і повернутися. Може ще встигне когось врятувати.
Неймовірним зусиллям волі юнак підняв себе з підлоги та прошкандибав у кабіну:
- Автопілот, - прохрипів Мартін, та озирнулася у пошуках води.
- Слухаю пане, - спокійно відповів приємний жіночий голос.
Та Мартін не відповів. Нарешті знайшов пляшку з водою, в один рух відкрутив пробку та прийнявся жадібно пити.
- Аххх… - видихнув хлопець напившись. – Ініціюю екстрену евакуацію. Підніми мене на борт «Пелегріма Старка», та хай наш красень прокидається і відправляє сигнал SOS.
- Прошу підтвердити права, – відповіла автопілот. – та назвати особу, що відповідає за запуск аварійних протоколів.
- Так, зараз, - відповів хлопець виплеснувши собі на голову залишки води, та сідаючи у крісло командира екіпажу.
Раптом щось привернуло його увагу. Щось абсолютно нереальне, неможливе, те що аж ніяк не вписувалося у картину Всесвіту до якої звикли люди. Цього просто не могло існувати. Але воно існувало.
- Об’єкт на одинадцять годин захопив нас у приціл. – спокійно прокоментувала автопілот.
- Якого рябого….
Це були останні в житті слова які промовив Мартін Станковський, практикант-геолог дослідницької експедиції, студент третього курсу Імперського Університету Нової Італії.

***
Він різко розплющив очі.
«Дурня якась…» - подумав смертельно блідий, гарно складений чоловік. Він був виснажений, м’язи стогнали, очі почервоніли, по спині біг холодний піт, удари серця віддавався важкою хвилею у кожному куточку тіла. Мозок палав пекельним вогнем, а кожна думка перетворювалась на страшенний біль у голові. Видіння? Сон? Маячня стомленого мозку? Думки ніяк не хотіли впорядковуватися, а образи постійно плуталися та натикалися один на одний.
Чоловік до крові прикусив губу. Навколо нього, на підлозі порожньої кімнати, сиділо ще троє таких як він. Тих для кого гіперстрибок був страшними тортурами. Смертельно небезпечним випробуванням. Чоловік поглянув на великий годинник що висів на стіні. До виходу у звичайний космос, у системі F11, лишалась година. Це було добре. Відчувши як з носу побігла тоненька цівка крові, він заплющив очі, та почав вирівнювати дихання. Це був єдиний спосіб пережити останню з шістдесяти годин другого стрибку. А коли корабель вийде у звичайний космос треба буде дізнатися - хто такий пелегрім Старк.