Штиль

*Це, мій, конкурсний, внесок*

В котре вже сиджу на своєму улюбленому місці, — там, де я не зайвий в час безглуздої метушні світу. Небо звисало важким свинцевим куполом та і море лежало переді мною, мертво, рівно й безмовно, наче застигле дзеркало стародавнього божества.

Ніколи ще я не бачив його таким - нерухомим, настільки, що навіть повітря здавалось закамянілим.

  “Цікаво, що відчуває море, коли більше не рухається?” — спитав сам себе, і власний голос здався чужим, мабуть і вимовив хтось інший у мене за спиною.

Чомусь мене охопив дивний, тваринний страх, який, однак, супроводжувався майже містичним спокоєм.

Так ніби стояв на межі сну й смерті — в просторі, де емоції втрачають будь який сенс.

  “Це лише тимчасово,” — прошепотів я, але в всередині мене хтось відповів — *ні*.

Наступного дня все стало… *не так*.

Люди рухалися повільно, ніби були по коліна у воді. Розмови стихли. Очі втратили інтерес, а усмішки — тепло.

Здавалося, сам штиль, що опанував море, опанував і життя.

Зайшовши до кав’ярні, де колись панував гамір і буття, я виявив лиш тишу, частинку забуття. Василь, власник, зустрів мене вже звичною фразою:

— Привіт, Юрій! Сідай, каву? Чорну, звісно.

Він посміхнувся, це була лише форма, оболонка. В очах було щось чорне — не просто темрява зіниць, бездонна тиша, що затягувала погляд, як вир.

Я намагався, хотів щось тут сказати, але слова втрачали зміст, розчинялись у повітрі, і не змогли покинути свій причал.

Декілька днів пройшло, монотонних, якщо бути точним.

Я зустрів  на березі свою давню, але таку близьку людину, Олену. Тут, на моєму звичному місці. Вона стояла перед нерухомою синьою гладдю, будь то в трансі, а може ні.

— Що та бачиш, Олено? — запитав я.

Вона не поверталася:

— Нічого. Спокій. Хіба не цього ми всі прагнули? Без болю, без страху. Тільки спокій.

Прийшлось задуматись, вдихнув холодного повітря й відчув металевий присмак.

— Так може, це не спокій, а форма смерті? - шось там розводячи пальцями на руках, пробував пояснити.

Вона ледь всміхнулася:

— Та хіба є різниця? - так само спокійно і беземоційно.

…

Наш діалог обірвав крик.

Із-за спини вибіг якийсь напівоголений чоловік на пірс і простягнувши руки до нерухомої гладі, закричав:

— Я приймаю тебе!  

І упав, у море. Море навіть не відчуло — просто поглинуло чоловіка, без звуку, як проковтнула б глина.

Тоді, саме тоді я побачив — морська поверхня дихала. Так, повільно, невидимими імпульсами, ніби під нею ворушиться щось, величезне й невідоме нам. 

Дні вже встигли, втратили відлік. Сонце сходило без світла і навіть птахи перестали літати. Люди, тепер більше не розмовляли, забули як?. Вони лише стояли, дивились у море, яке тепер, здавалось, дивиться у відповідь на них.

Іноді вночі я чув низький гул — ритмічний такий, ніби пульсує земля, тільки сповільнюється. ХІба це можливо? Сама земля під ногами дихає? Ще в такт морю.

Я знову почав бачити сни. У них — щось велетенське, схоже на істоту з безліччю очей, воно дивилося з глибини, не кліпаючи. Що воно розглядало в мені? Хіба було ще щось?

Прокидаючись, відчував, що частина цього погляду залишилась десь, у мені.

Прийшовши сьогодні на берег мені в очі кинувся Василь, що стов нерухомим, очі були повністю білі. Такі очі я вже колись бачив, на похоронах, у мертвих та обличчя, обличчя у Василя було спокійне.

— Ти теж його бачиш, правда? — прошепотів я.

Він відповів тоном, який вже не належав людині:

— Ми більше не бачимо. Ми є те, що бачимо.

Тут стало зрозуміло — ми не свідки штилю. Ми його продовження.

Піднявшись на край пірса. Відчув, яке повітря тут важке, наповнене, водою.

Море більше не здавалося поверхнею, воно є дзеркалом, мабуть навіть якоїсь іншої реальності, що поволі засмоктує нашу.

Моє відображення на воді чомусь мені … усміхнулося.

Я не усміхався.

   ``Юнг правий``, — згадалось мені. — «Тінь прокинулась. І ми у ній``.

Коли я наважився ступити у перед, тиша видала короткий, такий вологий звук. Хтось зробив свій вдих.

У мить коли я перестав тікати прийшло розуміння, штиль, це не кінець, це початок, який ми просто ще не в змозі прийняти.