Сновидець

Три роки мене мучила депресія. Я втратив будь-який інтерес до життя. Моє навчання котилося під укіс. Будучи на п’ятому курсі філологічного факультету, я вже встиг у всьому розчаруватися. Мої стосунки з одногрупниками зіпсувалися, старі шкільні друзі мене забули, нових знайомств я не заводив. Цілі дні я проводив на самоті, замкнений у чотирьох стінах. Саме час було з’їхати з глузду й почати розмовляти зі стінами.

Я зрозумів, що так далі тривати не може — і звернувся до психолога. Пам’ятаю, як дістався до її кабінету на вулиці Клари Цеткін. Плечі мої були опущені, в очах застигла пелена туги, стан був пригнічений.

Кабінет зустрів мене особливим запахом. «От і припливли», — подумав я. Валерія Сергіївна оцінила мене професійним поглядом і запропонувала присісти. Я занурився в крісло, ні на що не сподіваючись і не очікуючи нічого доброго.

— Представтеся, будь ласка, — сказала психолог і поклала окуляри на стіл, попередньо знявши їх із носа. — Іван, — відповів я. — Що вас привело до мене? — було наступне запитання Валерії Сергіївни. — Жахлива пригніченість, у житті більше ніщо не тішить, думаю, у мене депресія.

Під час сеансу психолог ставила мені запитання, щоб точно визначити, чи справді в мене депресія, чи це лише мої вигадки. Також вона дала мені додому тест-опитувальник, що складався приблизно з пів тисячі запитань, на який, як вона сказала, доведеться витратити від двох до трьох годин мого часу. Але часу в мене тепер було хоч відбавляй, тому я погодився і на опитувальник, і на другий сеанс.

Удома на мене чекав безлад, ті самі мовчазні стіни, що тиснули тягарем самотності, і мій рудий спокійний кіт. Кому жилося добре — так це йому: їж, пий, радій і спи. Хотілося щось змінити у своєму житті, тому насамперед я взявся за прибирання. Прибравшись, я сів за тест-опитувальник.

Закінчивши його, я зрозумів, що зимову сесію не складу, бо душевних сил не мав. До психолога мені було призначено на п’ятницю, через три дні. Тому, не знайшовши нічого кращого, я пішов спати. Погладив свого рудого бешкетника і міцно заснув.

Прокинувшись у четвер рано-вранці, я на автопілоті пішов на кухню робити собі каву. Кава нічим особливо не допомогла — на душі була туга. Я насипав у миску Маркізу їжу. На шум корму, що висипався з коробки, прибіг рудий пустун. Я зрозумів, що сенсу йти до університету більше немає, тому прогуляв заняття. Я вирушив до парку трохи побродити. Валерія Сергіївна рекомендувала більше бувати на свіжому повітрі, серед людей.

Настала п’ятниця, і я знову поїхав на Клари Цеткін маршруткою. Я віддав психологу свої відповіді, на що вона сказала, що до наступної зустрічі зробить остаточні висновки. Сеанс закінчився, і я знову вирушив додому.

Два тижні, витрачені на психолога, нічим не допомогли. Валерія Сергіївна призначила мені легкі антидепресанти, сказавши, що вони допоможуть полегшити мій стан. На прощання я подякував їй за докладені зусилля і поїхав додому.

Я зрозумів, що сам у чотирьох стінах не витримаю, взяв свого кота Маркіза й переїхав жити до батьків, залишивши орендовану квартиру пустувати, хоч вона була оплачена ще на пів місяця наперед.

Ніхто нас так не любить і не приймає з усіма проблемами й недоліками, як батьки. Вони прийняли мене, усвідомивши ситуацію, що склалася, і відпустили у вільне плавання.

Мої дні минали монотонно, я став багато спати, і мені почали снитися дуже реалістичні сни. Я зрозумів, що моє життя плавно перейшло у володіння Морфея, і я почав жити цими снами. Найчастіше мені снилося, що я на лекціях в університеті. Що я навчаюся, пишу свою дипломну роботу, і мене запитують викладачі на практичних заняттях.

Так тривало три роки, коли після чергового сну, проведеного в стінах рідного університету, я зрозумів, що мені треба довчитися. Батьки радо сприйняли моє бажання і виділили мені гроші, щоб я закінчив останній курс на заочному відділенні.

Я без труднощів поновився і завершив п’ятий курс університету. Мені вручили диплом. А через рік я написав книгу «Життя у снах». Вона вийшла друком і здобула широке визнання.