Сповідь самотнього актора

Устал я греться у чужого огня,

Но где же сердце, что полюбит меня?

Ария Мистера Икс

из оперетты «Принцесса цирка»

«Мур-мур-мур-мур», – підлизується Ліза. Випускає кігтики, лежачи в нього на животі, прямісінько в тіло.

«Легше… Легше, мала…»

На годиннику дев’ята. За вікном чути, як розбиваються об шибки сотні краплинок. Якась передача про якогось політичного діяча. Але Віктор Сергійович не дивиться. Він занурився в думки. Ніби заснув. А думки – ні про що. Така собі внутрішня балаканина.

«Ні, треба лягати. Однак уже нічого не зроблю».

Все так само крапельки вибивають по шибках мінорну пісню. Пісня краплин поступово наростає, стає барабанним, ритмічним танцем. І вже перед ним вигинаються в рухах стрункі красуні, завуальовані, з чорними, як ніч, очима, з білими, як лілії, шиями.

Вони танцюють, гнучко і ритмічно. Кружляють навколо нього, всміхаються глибокими криницями очей…

І раптом якийсь серпанок із світла накриває танцівниць, а разом з ними – і його.

І з серпанку виходить маленька жінка під тендітною парасолькою. Вона немов ховається від дощу. І дощ насправді починає накрапати.

«Вікторе! Вікторе! Ходи до мене…» Вона бере його за руку і ховає його під парасольку. А під парасолею ніби сяє сонце. Квітами пахне. І добре так…

Жінка обіймає його за спину. Усміхається, виливаючи в його душу якесь незриме сяйво. Раптом випускає пазурі і починає колоти його спину…

«Ліза!!! Ай! Негідниця!» – ще не до кінця прокинувшись, грізно вигукує Віктор. «Ех… Такий сон чудовий перервала…»

Кішечка винувато дивиться і злізає з Вікторової спини.

Вже не вперше він бачить цей сон. Такий солодкий, такий чарівний…

Уже третій рік він зовсім один. Дружина померла п’ять років тому. Син згодом виїхав за кордон і отримав громадянство Італії. Дім актора раптово спорожнів. А він іще не старий. Йому п’ятдесят сім. Працюючи в Національному академічному театрі, він усю свою душу вкладає у творення образів, а особистого життя у нього нема. Живе з кицею Лізою відлюдником. Така його справжня сутність. Хоча всі, хто його знає, нізащо не повірили б у це.

А ночами сняться сни. Вірніше – все один і той же сон.

«Я божеволію», – думав Віктор, стоячи під парасолькою на Оболонській набережній і слухаючи, як краплини, вдаряючись об поверхню води, дзвенять дрібними дзвіночками, створюючи срібний фон дощової завіси.

«Але все! Годі! Що там у нас…» – він дістав із кишені записничок.

«Так, так, так… Запис на студії «Бета»… Та я вже спізнююсь!»

Віктор квапливо закрокував у напрямку чорної автівки.

На студії його люблять. Він завжди приємний у спілкуванні, не видає своїх настроїв. І завжди до всіх уважний.

– Вікторе Степановичу! Раді Вас бачити, – так і в’ються біля нього штатчики студії.

Слабкість Віктора – тютюн. Він щодня намагається кинути, але все зривається. Палити почав після смерті дружини…

Ніколи не носить із собою цигарок, але весь час «стріляє» у колег. От і на студії «Бета» в нього вже склався колектив виручки – тих, що завжди приходять на допомогу, коли він не може кинути палити.

Як багато завжди людей довкола, а він такий самотній. Адже ці люди, які ось зараз такі уважні до нього, щебечуть з ним, після роботи й не подумають навіть, не згадають про нього у вечірніх розмовах із сім’єю, з друзями.

Вистави, відрядження, озвучування фільмів, зустрічі з друзями, перегляд телевізора вдома, киця Ліза… Ось те все, що наповнює його щоденне життя. І переповнює через край. І хочеться поділитися цим вином із кимось. Але немає поряд келиха, який із вдячністю прийняв би від нього напій його душі.

І отак переливається, розхлюпується через краї – на голови тих, хто опиняється поруч, під чашею його життя.

Він щодня молився. Стояв мовчки перед іконою, що висіла здавна на кухні, і сумував. Такою була його молитва. Як свіча – що не промовляє і слова, але говорить про все найсокровенніше.

І знову день. Сонячний, легкий. Хочеться дихати, хочеться жити. Він стоїть на набережній і дивиться на розлиту у воді блакить неба. І палить свою цигарку. (Іноді все ж таки розуміє, що не може кинути палити, і купує цигарки.)

У задумі кинув недопалок на землю.

– Шановний! Хіба так можна?! – мелодійний голос вивів його з глибини міркувань на поверхню свідомості. Віктор здригнувся від такої раптовості: перед ним стояла та сама жінка – із його снів…

Свіча молиться мовчки. Несамовито звужуючи очі і витискуючи з них полум’я…

Сповідь самотньої людини подібна до молитви свічі.

Він розповів їй усе. Поглядом. Саме такими є сповіді самотніх душ. А вона, немов кришталевий келих, прийняла дорогоцінний напій.

Коли є напій, то неодмінно знайдеться й келих, у який його можна налити.