Сповідь Скляного Мутанта на позивний «Валерій»

Об’єкт: Ялинкова прикраса невизначеної форми. Матеріал: Скло, вкрите амальгамовим сумнівом і пилом 1986 року. Локація: Нижній ярус ялинки (зона ризику).

Валерій не знав, ким планував стати при народженні. Його творці, склодуви якоїсь забутої фабрики, вочевидь, почали святкувати Новий рік ще в жовтні. Тому Валерій вийшов чимось середнім між космонавтом, качаном кукурудзи та ембріоном Чужого. Пофарбований він був у колір «тривожний фіолетовий», а з боку в нього стирчав скляний наріст, який сам Валерій гордо називав «Харизмою», хоча всі інші називали це виробничим браком.

Валерій ненавидів сучасну молодь. — Ох уж ці пластикові кулі з «Епіцентру». Подивіться на них, — бурчав він, поскрипуючи іржавим кріпленням. — Пластик. Тьху. Впав — підстрибнув. Ніякого ризику, ніякого фаталізму. Порожнє життя. Вони не знають, що таке Дзвін Смерті, коли ти летиш на паркет і все твоє буття проноситься перед очима за секунду до перетворення на скляний пісок.

Валерій висів на нижній гілці. Це було заслання. Еліта — вінтажні скляні бурульки та розписані вручну кулі — висіла нагорі, ближче до Зірки і подалі від Чудовиська.

Його сусідом була пластикова сніжинка, всипана блискітками. — Привіт! — щебетала вона. — Я так сяю! Я така легка! — Ти дешева, — відрізав Валерій. — І з тебе сиплються блискітки, як лупа з немитої голови.

Головною метою Валерія було Виживання. Він пам`ятав 90-ті, коли на нього впав дощик — не атмосферне явище, а отой сріблястий удав. Він пам`ятав 2000-ні, коли кіт вирішив, що Валерій — це здобич. Тоді Валерія врятувала лише його потворна форма: кіт просто не зміг зрозуміти, за що там можна вкусити, і пішов гризти гірлянду.

Але цього року загроза була новою. Чихуахуа. Маленька тремтяча машина хаосу.

Валерій бачив, як наближається цей мокрий ніс. Він відчув гарячий подих, що пахнув сухим кормом і безумством. Чихуахуа дивилася на Валерія своїми виряченими очима, і в цих очах читалося питання: «Це їжа? Чи це ворог?»

— Давай, — прошепотів Валерій, напруживши своє крихке скляне тіло. — Спробуй. Я не смачний. Я — спадщина епохи застою. Я переріжу тобі язика, і ми разом підемо у Вальгаллу.

Собака тицьнула його носом. Валерій гойднувся і вдарився об пластикову сніжинку. Дзень. Звук був глухим і загрозливим.

Чихуахуа чхнула. Вібрація від чиху пройшла по гілці, як землетрус 8 балів. Валерій відчув, як його прищіпка — стара, металева, надійна, як радянський танк, — почала сповзати по голці.

«Ось і все, — подумав Валерій. — Нарешті спокій. Ніякої коробки з ватою. Ніякої темряви на 11 місяців. Свобода».

Але тут Чихуахуа відволіклася. Її увагу привернула пластикова сніжинка, яка так дратувала Валерія. Собака, вирішивши, що блискуче сміття цікавіше за фіолетового покруча, хапнула сніжинку зубами і потягнула.

Сніжинка зникла в пащі звіра. Гілка розпрямилася, підкинувши Валерія вгору, на безпечнішу позицію.

Він знову вижив. Він висів, погойдуючись, гордий і потворний. Він знову переміг смерть, Дарвіна і закони естетики.

— Пластик, — презирливо кинув він у порожнечу. — Казав же, що в них немає майбутнього.

А завтра буде новий день. І, можливо, нові спроби собаки. Але це буде завтра. А сьогодні Валерій просто висів і відбивав світло гірлянди своїм кривим боком, вважаючи, що робить цей світ трішки складнішим, а отже — кращим.