Трактат про Агрегатні Стани Затишку

За подвійним склопакетом світ нагадує операційну, яку забули прибрати після розтину сніговика. Холод там — це не просто відсутність тепла. Це активна, агресивна субстанція. Він має структуру алюмінієвої стружки. Він пахне озоном і байдужістю.

Якщо висунути носа у кватирку, повітря входить у ніздрі так, ніби хтось пхає туди набір голок для акупунктури.

Ніч дзвенить. Вона натягнута, як сталевий трос. Зірки виглядають як капелюшки цвяхів, забиті в чорну жерсть неба. Навіть Перша Зірка, яку всі так чекали, виглядає там як шматок льоду, що застряг у горлі всесвіту.

Сніг не м`який. Забудьте казки. Сніг у такий мороз — це бите скло, перемішане з діамантовим пилом. Він скрипить під ногами зі звуком пінопласту, яким труть по склу.

Зовнішній світ — це геометрія і вирок. Там, за склом, Коляда замерзає на льоту, перетворюючись на крижану скульптуру звуку.

По цей бік вікна панує диктатура м`якості та святкової ентропії. Тепло тут має вагу і колір. Воно мерехтить.

Повітря в кімнаті густе. Ним не дихають, його їдять чайною ложечкою. Воно пахне мандариновою шкіркою, запеченою качкою, згорілим сірником, яким запалювали свічку, і хвоєю, що вже почала обсипатися в салат.

Радіатор — біла сталева панель — працює з ентузіазмом кишенькового ядерного реактора. Вона генерує сухе тепло, яке змішується з ароматом узвару і в`язне в зубах, як іриска.

Тут немає гострих кутів. Усе заокруглене і розмите світлом гірлянди. Гірлянда блимає в режимі «повільне згасання свідомості», відбиваючись у темному вікні сотнею маленьких кольорових духів.

Кіт, що спить під ялинкою, розтікся, як калюжа хутра, ігноруючи дощик, що звисає йому на вухо. Плед — це вовняне болото. Ти сідаєш на хвилинку, а прокидаєшся через три години, спітнілий, зім`ятий і щасливий, як вареник у сметані.

Тепло тут — це фізичне насильство комфортом. Ти вдягнений у розтягнуті штани і вовняні шкарпетки. Ти відчуваєш себе м`якотілим молюском. Твій мозок плавиться, перетворюючись на теплий сирний соус.

Ти — заручник дванадцяти страв. Кутя, голубці й вареники уклали в твоєму шлунку пакт про ненапад і тепер просто тиснуть на діафрагму авторитетом традицій.

Між космічним холодом і твоїм теплим, пахучим раєм — лише міліметри скла. Ти дивишся на замерзлий світ, бачиш у склі своє відображення з німбом із гірлянди, іронічно посміхаєшся і закриваєш штору. Ще один шар захисту. Тканинна барикада.

Ти йдеш назад у своє плюшеве болото, доїдати пампух. Бо ти — ссавець. А ссавці на Різдво люблять, коли м`яко, тепло, ситно і не дме.