Сузір*я дракона

Я часто згадую сузір’я дракона на небі,
що завжди бачу лише його голову
і ніколи не можу знайти хвоста.
Пам’ятаєш?
Зірки кидалися врозтіч, гасли
і виявлялися червоними цятками літаків.

Це вже тепер я знаю,
що зорі – насправді лиш дірки у підкладці неба,
крізь які так наполегливо пробивається
засмучене світло замість вогню.
Це вже сьогодні я зрозуміла:
там, де немає жаги,
не буде й насолоди від краплі дощу…

А тоді
не існувало землі,
лише шматок суходолу,
і все навколо теж було небом,
і тиша торкалася моїх вуст…

Пробач мені усе несказане в ту раптову ніч.
Просто знай:
коли я мовчала, зорі ставали словами,
слова збивалися в грона,
рядки спліталися в кубла…
Мої веснянки – просто відтиски слів,
пропалені ними зсередини.
Я – таврована.

Тоді сумний дракон оселився в мені
і знову став хвостатим,
між нами запала мовчанка,
яка колись ще дозріє і виллється у вірш…