СВІТОВИТ.
Вірш / Культура
На горі під небом синім стояв мудрий Світовит.
І стурбовано дивився,як кругом змінився світ.
Як його онуки світлі ворогують між своїх.
Де єднання? Пам`ять Роду?Як забути ви могли?
Скрізь куди він не погляне,
Хоч на захід ,хоч на схід.
Скрізь корупція й розруха,
Ще й війна ,що нищить Рід.
І спитав в синів й онуків,
Як до цього ви дійшли?
Хто зумів вам стерти пам`ять,
В душі темряву впустить.
Як природу рідну матір, що життя усім дала.
Ви за папірці продали,як і совість і життя.
Ви рубаєте завзято скрізь ліси,густі гаї,
Потім кажете що кисню стає менше на землі .
Світовит стояв похмуро,
І не міг знайти він слів.
Як ви нищите без жально,
Що вам в дар колись дали.
Про проблеми звикли нити,
Що життя стає важким.
А щоб стати й щось змінити,
Нема часу, стержня й сил.
Так постояв він подумав,
І покликав всіх Богів.
Треба людям нагадати,
Як в балансі з світом жить.
Щоб згадали про підтримку,один одного в біді.
І з природи сили брали,а не нищили її.
Матір землю обробляли,та водойми берегли.
Бо людина і природа,одне ціле на землі.
Верещако Сергій.