СВІТОВИТ.

На горі під небом синім стояв мудрий Світовит.

І стурбовано дивився,як кругом змінився світ.

Як його онуки світлі ворогують між своїх.

Де єднання? Пам`ять Роду?Як забути ви могли?

Скрізь куди він не погляне,

Хоч на захід ,хоч на схід.

Скрізь корупція й розруха,

Ще й війна ,що нищить Рід.

І спитав в синів й онуків,

Як до цього ви дійшли?

Хто зумів вам стерти пам`ять,

В душі темряву впустить.

Як природу рідну матір, що життя усім дала.

Ви за папірці продали,як і совість і життя.

Ви рубаєте завзято скрізь ліси,густі гаї,

Потім кажете що кисню стає менше на землі .

Світовит стояв похмуро,

І не міг знайти він слів.

Як ви нищите без жально,

Що вам в дар колись дали.

Про проблеми звикли нити,

Що життя стає важким.

А щоб стати й щось змінити,

Нема часу, стержня й сил.

Так постояв він подумав,

І покликав всіх Богів.

Треба людям нагадати,

Як в балансі з світом жить.

Щоб згадали про підтримку,один одного в біді.

І з природи сили брали,а не нищили її.

Матір землю обробляли,та водойми берегли.

Бо людина і природа,одне ціле на землі.

Верещако Сергій.