То що? Ти чекала більшого?
Проза / Психологія і відносиниЗараз ти на порозі 2025. Знову загадуєш бажання. Нікому в цьому не зізнаєшся, хіба жартома, бо ж то все ``дурниця``. Дурниця, в яку ти віриш...
Ти сподіваєшся, що цей рік останній, який зустрічаєш у війні. Досі віриш в перемогу, попри колюче усвідомлення, що лише в новинах щомісяця стаються ті самі переломні моменти, після яких ось-ось і АТБ на красній площі.
А пам`ятаєш ще наївнішу версію нас? Ту, яка вся крижаніла від кожної тривоги, але й щиро вірила в розповіді про два-три тижні? Стереотипно погойдувалася взад-вперед та заламувала пальці. Я, як і ти, сумую за нею. Навіть аж на цілий рік сильніше. Бо та Віка ще не звикла. Її страх належав людині для якої все це лайно не було буденним, в якої всередині досі клекотіло нормальне життя, хоч і загнане, мов заєць, в найглибший, найгустіший та найпотаємніший куточок душі. Було в рази страшніше, але... правильніше.
А що ми? Ми з тобою серйозно лякаємося лише коли ``бахкає якось не так, як зазвичай``. Ну, хіба так має бути?!
Попри пекло реальності ти мрієш стати письменницею, яку дійсно читатимуть. Мрієш, що ота вся писанина почне приносити дохід (в найсміливіших фантазіях — основний, але то вже фентезі, або магічний реалізм. Почекай, скоро ти теж почнеш судомно думати над жанрами й тим, чи дійсно маєш право називати щось ``фентезі``, якщо воно не про Середньовіччя). Ставиш собі за мету заледве не днями й ночами писати, бути затичкою в кожній конкурсній бочці, долучитися до всього літературного, про яке дізнаєшся: маленького, зовсім крихітного й великого.
У цьому моменті, дивлячись, як до бокала падають останні краплі шампанського ти така сповнена надії й рішучості, що дійсно віриш — все так і зробиш.
Десь під щільними шарами комплексів, народжених та виплеканих до велетенських монстрів ще в шкільні роки, ти тремтливо бажаєш навчитися не боятися просто бути собою, насмілитися підходити до людей першою та дозволяти собі щось говорити в компаніях, робити те, що хочеться, без попередньої тривалої моральної підготовки. Тобі смішно й навіть соромно. Те, що має бути базовим мінімумом для тебе — розкішний максимум, до якого ти ніяк не можеш зіп`ятися (хоча ти про цей тіктоковський тренд ще не чула). І це дупа, якщо чесно. Ти це знаєш, я це знаю, ми це знаємо.
Досі регулярно згадуєш, як через рік-два після випуску зустріла класну керівницю в електричці. Вона запитала, чи спілкуєшся з кимось, а ти, спостерігаючи за хвилями гидотних спогадів стримано відповіла: ``Ви ж знаєте, у мене не дуже клеїлося з однокласниками``. Пам`ятаєш, вона ще на те видала: ``Так то ж у школі було... Дитячі сварки, геть не серйозно. Вже ж минулося``. Я нині твій саркастичний смішок аж у 2026 чую. Хоча тоді ти щиро вірила, що до десятої зустрічі випускників (цікаво, а вони досі щороку зустрічаються) дійсно саме так все й відчуватимеш.
То як? Чи є мені чим тебе потішити?
Ну, як сказати...
Пам`ятаєш нашу традицію малювати новорічний малюнок? Я днями малювала його під лампу від павербенка. А ще пів будинку прикрашала, носячись із цією ж імпровізованою рукою слави, як Драко Мелфой. Сотні домівок без світла й тепла. Нам увімкнули електроенергію приблизно в 00:15 і я себе трішки ненавиджу за те, що тішуся цьому. Бо комусь навпаки — вимкнули о 23:50, а дехто й взагалі не знає, коли вже те світло чекати.
Я не маю виданих книг чи принаймні призове місце на сякому-такому конкурсі. Більше скажу, наші з тобою твори досі мало хто читає. І так, напишеш ти значно менше, ніж ото собі напланувала.
Та й сміливого джерела я не знайшла. Продовжую успішно просир... кхм... втрачати можливості.
Та знаєш що?
Ми з тобою не програли!
Малюнок вийшов чудовим (на скільки те дозволяють наші художні таланти звісно, але все ж), вся хата блищить ялинками, переливається кульками та миготить гірляндами від батарейок. Так, світла мало, а про ``переломний момент`` я навіть не починатиму.
Але я досі українка, а не частина країни-помилки, й можу без остраху лайкати меми про величезне море на північному сході. Маю оселю й близьких людей поруч. Жива, кінець кінцем!!! А бути живою та вільною в рази цінніше. Тому я потерплю. І ти потерпиш.
Ми з тобою ще отримаємо листи від мене з майбутнього, що вже відсвяткувала Перемогу! Тут без варіантів.
Так, я поки не роздаю автографи й не вмію піарити свою творчість. Але наші твори вже є в літературних журналах, їх озвучують і слухають, деякі скоро будуть надруковані у збірках. Тобі може здатися, що це дрібниця, а невдовзі подумаєш, що взагалі ніщо на фоні успішного успіху в інстаграмах та тіктоках.
Але ти тим шкідливим думкам не піддавайся. А головне пам`ятай — навіть зовсім малесенький камінчик важливий. Бо велике складається з дрібного. Будинок починається з фундаменту, а не даху. Ти ще відчуєш, як з часом може виростати те, що здавалося слабкою втіхою для лузерки.
На жаль, я досі не танцюю на фестивалях, бо боюся осоромитися. Досі щодня продираюся крізь комплекси.
Та ти не засмучуйся.
Я вже не відчуваю себе самозванкою, коли називаюся письменницею (не лише мозком, а й за відчуттями), без зайвих хвилювань беру участь в активностях, які не передбачають анонімності, веду соціальні мережі без розмежування контенту (що кому можна бачити, а що — ні, бо ж оті сміятимуться, а інші не зрозуміють), кілька разів прогулювалася торговим центром в мантії й ельфійських вухах (чи озиралися на мене? — так, чи відчувала я від цього дискомфорт? — ні. Ми ж обидві знаємо, що для нас це дійсно досягнення), дозволила собі нафарбуватися чорною помадою (ага, мама була в шоці) та й оце все, що тут понаписувала, я опублікую назагал (таргани в голові трохи протестують, але до біса їх).
Скажеш, це все фігня якась?
Тоді подумай і чесно скажи: ти, Віка з 1 січня 2025, так змогла б?
Отож, бо!
От що я тобі скажу... Ти зараз на початку року, в якому нарешті зрозумієш, що сенс мають порівняння лише з собою колишньою. Це єдина людина, яку ти мусиш прагнути перевершити!
То що? Ти чекала більшого? Я теж.
Але ми рухаємося.
Давай цінувати різницю між ``менше очікуваного`` й ``нічого``.
Мої внутрішні Помпеї
Текст для марафону ``Зимові ескізи``, Завдання 14
