Власний розквіт

Ми ходимо у сукнях з чужого плеча,

І граємо ролі, що інші писали.

У наших думках — лише відблиск меча,

Яким нас колись у дитинстві лякали.

Впливати на когось — віддати свій храм,

Впустити чуже у свої таємниці.

І гріх твій — не твій, він запозичений там,

Де гаснуть у натовпі власні зіниці.

Ми стали відлунням чужих партитур,

Акторами в п`єсі, де виходу просто немає.

І кожен будує фортеці із мур,

Хоч власну душевну свободу втрачає.

Годуємо бідних, вдягаємо тих,

Хто просить тепла на засніженім бруку,

А власна душа серед ідолських втіх

Вмирає від голоду, гола, без звуку.

Нас висушив страх перед зором юрби,

І жах перед Богом, що зветься каноном.

Ми самі себе боїмось без причини й доби,

Схиляючи голови перед законом.

А мета ж у життя — це твій власний розквіт,

Зростити своє непідробне єство.

Бо краще спалити цей штучний, чужий заповіт,

Аніж обернути свій хист на рабство.