Вовкулака.
Вірш / Історія та освіта
Був колись парубок - сильний, відважний,
Ходив він у гори, до самої хмари.
Там чути було, як в нічній глибині,
Духи у лісі співають пісні.
Зустрів він там старця при місяці сивім,
Який шепотів щось, проходячи мимо.
``Візьми моє слово - відоме з давна,
Обернеться звіром подоба людська.
І з того часу ,як місяць повніє,
Парубок в мить, обертається звіром.
Очі горять наче зорі з туману,
Пазурі вовка і шерсть виростають.
Не їсть він людей і не сіє страху,
Боронить лиш край, чує зграю лиху.
Бо Вовкулака - не чорт, не біда,
Він серце людини, а хист хижака.
Кажуть старі: як гукне він з діброви,
То вий його чути Перуну й Дажбогу.
І знають у селах - коли вовк завив.
То землю боронить він, від ворогів.
