Я НЕЗВИЧАЙНО ЗВИЧАЙНА

Я — чай без кофеїну, із трьома кубиками глюкозної надії, що тане на язиці, як спогад про щось майже забуте.

Вранці — я ритуал. Нога, рука, повіки — як кнопки стародавньої машини часу, якою керує виключно втома.

Моя душа не вірить у «Магію ранку», але вірить у ніч — в ту ніч, де навіть зорі знімають свої маски і розмовляють зі мною по-дружньому. Я — дівчинка, що виросла, але не перестала вірити в силу мрії. З дитинства знаю, що цей світ — не казка, але хто сказав, що реальність не можна змінити власноруч, як сукню під настрій?

Я — та, що вибирає трудоголізм не тому, що треба, а тому, що втома — мій наркотик, і кожен новий проєкт — як ще одна битва в нескінченній війні за власну правду.

Я — шампанське на балконі замість сповіді, мої думки — це вітрила на кораблі, що курсує між «бути» і «горіти».

Іноді я палаю — іноді згасаю, але завжди — з полум’ям, навіть коли воно всередині. Я не богиня. Я — алхімік настрою, змішую сарказм і щирість, сльози й червоні туфлі, дзеркала й мантри про любов до себе. Моя кімната — мій космос. Мій щоденник — портал. Мої плани — живі істоти, що часто тікають у хащі непередбачуваного.

Я люблю глибоко, іноді — занадто. Я не граю, я існую з відкритими вікнами серця і зачиненими дверима душі.Мене не зламати — тільки переплавити у нову версію.

Я незвичайно звичайна. Я — комета у мегаполісі, дівчина з минулим у зірках і майбутнім у зап’ясті. Я — дівчина, що розмовляє з Місяцем, і, можливо, проживає своє останнє життя тут.

Та навіть у фіналі — я станцюю.

Бо я є. І цього досить.