Розділити всесвіт

Розділити всесвіт — не зірки й орбіти,

а лиш чайник, що свистом нас будить з рання.

Це плед на двох — не заради звички,

а щоб тримати одне одному дихання.

Це горнятко кави, що терпке і рідне,

це крихти на столі від нашого хліба.

Це не «назавжди», не присяги гучні —

це твоя тиша, в якій мені не треба слів ніби.

Це коли мовчання звучить, як вірші,

і погляд твій — без рим, але точніший.

Це коли ти знімаєш пальто — і в тиші

стаєш моїм домом, простим і найближчим.

Це — сушити речі, що пахнуть нами,

не з обов’язку — з ніжності, з добра.

Це — сварка через піну у ванні,

і мир, що на двох ковдрах спить до ранку.

Це мій светр, який ти береш на ніч,

бо в ньому — трохи мене на спині.

Це — коли обійми — не просто звичка,

а спосіб тримати всесвіт на висоті.

Це не поділ — це більше, ніж спільне,

це не рахунок, не баланс, не рівняння.

Це — коли ти наливаєш чай мені першим,

і я знаю: любов — не в словах, а в мовчанні.

Це коли осінь не така вже й холодна,

бо на вішаку — твій шарф і моє пальто.

Це — залишити світло в коридорі,

на випадок, якщо хтось заблукає в собі знов.

Це — читати один одного з жестів,

відчувати думки ще до їх звучання.

Розділити всесвіт — не про тексти.

Це — бути присутнім. Без пояснень.