Зелені чорнила на записці, любовний лист з минулого

Ця історія не моя, і я лише оповідач.

Так звучать перші слова в листі, який я випадково знайшла в одній із книжок у старій бібліотеці Лондона.

Я люблю бібліотеки — тут тихо й спокійно, а ще відчувається дух минулих часів. Особливо це помітно, коли я відвідую дуже старі, майже забуті місця.

Лист починався так, бо людина, яка його писала, розповіла, що той, хто попросив її про це, не мав ані вміння, ані розуміння письма й слова. Тому й звернувся до більш освіченої людини, аби вона написала цього листа.

У ньому розповідалася історія одного чоловіка-робітника, який під час однієї з воєн втратив доньку. Її примусово вивезли, і куди саме — він гадки не мав. Але все життя він жив із вірою, що вона повернеться, або хоча б хтось розповість йому про її долю.

У ті часи під час воєн, голоду та інших лих не лише дітей і підлітків, а й дорослих, які могли працювати, примусово вивозили. Цього чоловіка розлучили з донькою, і він усе життя її шукав.

Лист був пожовклий, у ньому стояла дата: 1930 рік. Незрозуміло, як він опинився тут і що робить у цій книзі. Навряд чи можна щось змінити — зараз сучасний світ, і, найімовірніше, ні того, хто писав, ні того, хто просив написати цей лист, уже немає. Невідомо й те, чи жива ще та дівчинка, про яку йшлося в історії.

Проте, хоч лист і старий, все ж є шанс знайти хоча б якусь згадку про неї або, якщо пощастить, її нащадків — дітей, онуків.

У кінці був постскриптум. Чорнило, яким він був написаний, уже не чорне — воно якимось дивним чином стало зеленим:

``Пробач, рідна, що не вберіг, але серце моє завжди з тобою.``

Ось такий батьківський лист, наповнений любов’ю з минулого...