ЖЕК
Стаття / ІншеВона почала ненавидіти ЖЕк - щиро й невимушено,від усього серця. Він зазіхнув на святе - на друга,єдиного сусіда.
Ранок.
Це була особлива осінь - початок по-справжньому самостійного життя в усіх сенсах без вийнятку . Ранок був для Ялі най інтимнішим і завжди особливим,адже щоразу він починався із його погляду,такого ніжного й на диво щирого. І так щоразу. Вони багато розмовляли, звісно ж не в голос,- подумки, аж доки Ялин будильник не починав вдруге, ревниво й роздратовано нагадувати про плин часу. Тоді вона швидко прощалась,перераховуючи листя, і бігла одягатись. Попереду чекало майбутнє. Він часто замислювався,чому обрав саме її,адже навколо надто багато людей і ще більше речей,які по-справжньому варто любити. Та вона була не така,як усі,вона була сама...
День.
А далі звичайний день,зі своїми проблеми й тривогами. Вона бігла до університету,до друзів,до симпатії,науки,міста, під враженням забуваючи про все. Жила на повну і раділа,а він так само непорушно й безвідмовно чекав її напроти вікон. Вітер все сильніше і сильніше огортав осінь. Проникав у кожну клітинку її сутності, обнімаючи і ловлячи думки безлічі смертників,що безшумно гинули,падаючи під ноги перехожим. Це була доля кожного листка,і його також. Листя. Як він любив його,не тільки за те,що воно було його сутністю. Воно єдиним знало про нього все:його думки і його любов до неї. Саме багряний відтінок привернув її увагу в той перший раз. Саме тому, що здивувалася неймовірній боротьбі кількох частинок дерева з вітром, Яля щоранку з захопленням перераховувала листя,й розуміла:всі на місці!
Вечір.
Нервове очікування і дике тріпотіння навіть від найменшого подиху…він чекав,коли Яля повернеться,адже вже знав-його доля вирішена і це був останній шанс побачити її зблизька,відчути як повітря вдихає її запах і намагається до останнього його зберегти. І ось нарешті дочекався,- вона швидко пробігає попри нього без жодної уваги,так бувало завжди. Він звик. Знав,що їй дуже холодно і просто милувався. Шкода,що такі миті відвертої й банальної наївності надто вже короткі.
Ніч.
Остання у його довгому житті,що закінчилось так толком й не розпочавшись. Гарна була ця ніч. Особлива. Здається він зрозумів, що в цьому створінні так його зачарувало - її обличчя,воно не було схожим на тисячі інших,які йому доводилося щодня бачити в міру свого існування. Яля була на диво гарною,її шкіра…вона така ніжна й незвична. Ніби порцеляна. Порцелянова мрія. Моя порцеляна...
Ранок.
Будильник. Вікно. Щось не так…їх немає. Жодного! Зірвалась побігла до вікна. Серце на мить зупинилось: замість улюбленого,звичного дерева лежала купа дрів. Дрова,а навколо нього листя. Воно так і не здалося й так само твердо,до останнього трималось гілки. Вона в останнє їх перерахувала. Всі на місці.
Ранок.
Це була особлива осінь - початок по-справжньому самостійного життя в усіх сенсах без вийнятку . Ранок був для Ялі най інтимнішим і завжди особливим,адже щоразу він починався із його погляду,такого ніжного й на диво щирого. І так щоразу. Вони багато розмовляли, звісно ж не в голос,- подумки, аж доки Ялин будильник не починав вдруге, ревниво й роздратовано нагадувати про плин часу. Тоді вона швидко прощалась,перераховуючи листя, і бігла одягатись. Попереду чекало майбутнє. Він часто замислювався,чому обрав саме її,адже навколо надто багато людей і ще більше речей,які по-справжньому варто любити. Та вона була не така,як усі,вона була сама...
День.
А далі звичайний день,зі своїми проблеми й тривогами. Вона бігла до університету,до друзів,до симпатії,науки,міста, під враженням забуваючи про все. Жила на повну і раділа,а він так само непорушно й безвідмовно чекав її напроти вікон. Вітер все сильніше і сильніше огортав осінь. Проникав у кожну клітинку її сутності, обнімаючи і ловлячи думки безлічі смертників,що безшумно гинули,падаючи під ноги перехожим. Це була доля кожного листка,і його також. Листя. Як він любив його,не тільки за те,що воно було його сутністю. Воно єдиним знало про нього все:його думки і його любов до неї. Саме багряний відтінок привернув її увагу в той перший раз. Саме тому, що здивувалася неймовірній боротьбі кількох частинок дерева з вітром, Яля щоранку з захопленням перераховувала листя,й розуміла:всі на місці!
Вечір.
Нервове очікування і дике тріпотіння навіть від найменшого подиху…він чекав,коли Яля повернеться,адже вже знав-його доля вирішена і це був останній шанс побачити її зблизька,відчути як повітря вдихає її запах і намагається до останнього його зберегти. І ось нарешті дочекався,- вона швидко пробігає попри нього без жодної уваги,так бувало завжди. Він звик. Знав,що їй дуже холодно і просто милувався. Шкода,що такі миті відвертої й банальної наївності надто вже короткі.
Ніч.
Остання у його довгому житті,що закінчилось так толком й не розпочавшись. Гарна була ця ніч. Особлива. Здається він зрозумів, що в цьому створінні так його зачарувало - її обличчя,воно не було схожим на тисячі інших,які йому доводилося щодня бачити в міру свого існування. Яля була на диво гарною,її шкіра…вона така ніжна й незвична. Ніби порцеляна. Порцелянова мрія. Моя порцеляна...
Ранок.
Будильник. Вікно. Щось не так…їх немає. Жодного! Зірвалась побігла до вікна. Серце на мить зупинилось: замість улюбленого,звичного дерева лежала купа дрів. Дрова,а навколо нього листя. Воно так і не здалося й так само твердо,до останнього трималось гілки. Вона в останнє їх перерахувала. Всі на місці.
