Життя Емпата

У нескінченних тих рядках,

Що вкриті павутиною віків,

Нема порядку серед спогадів,

Записаних в книжках.

Не хочу згадувати ті, давно забуті почуття,

Що гострим лезом вирізали,

Частинки плоті і буття.

І замість тої пустоти, що полишали по собі,

Ті шви зривали ми завжди,

Пірнаючи в трясини ті.

Чужих катів нам не потрібно,

Самих себе ми покараєм.

Буття людини циклів повно,

Коли пішли, ідіть ви з миром.

Ми вас пробачимо й забудемо,

Тому надію не давайте.

Якщо ми вас зустрінемо,

То і зовсім не розмовляйте.

Давно один до одного, чужими стали ми,

Тепер ми різні люди, забудемо ті дні.

Але коли вже зійде сонце,

І день новий настане,

Я знов зашию рани, і всі книжки закрию.

Собою знову стану я,

І сил зберу на шлях новий.

Знов хвиля підбере, і в вирій заковтне,

Тих почуттів, що кожен раз заповнює мене,

До тих країв, чи витримаю я кінець шляху

кінець шляху,

кінець шляху.

І до дна,

Пірну я знову, я знову, і знову,

Поки не вспливу, не вспливу, вспливу.