Частина сьома. Солодкі крихти на губах як перший вісник небезпеки
Проза / Гумор
Я довго залишаюся під враженням, яке я справив на жінку.
Автобус — транспорт не для слабаків. У всякому випадку не для Єви. Чи то вона якась не така, чи то дійсно буквально у всіх автобусах незручні сидіння і постійно вкачує. Якщо пощастить задрімати, то прокинешся або від того, що спину скрутило, або від того, що шию чи зад не відчуваєш, а часто від всього одразу. Втім, цього разу дорога її була не довгою, тому вона стійко терпіла торби, якими їй позаставляли ноги, ігноруючи те, як ниють коліна. Словом, ніщо не змушує задуматися молоду людину над близькістю старості так ефективно, як поїздка в автобусі.
Єва не розпитувала Богдана про те, що він сказав своїй мамі, але на ранок після «весілля» хлопець запевнив її, що вона може спокійно вирушати, куди хоче. Навіть вручив їй в дорогу контейнер з бутербродами. Дівчина була вдячна за таку милу турботу, але це не завадило їй з люттю викреслити його ім’я зі свого списку. Так тиснула, що навіть дірку в аркуші зробила.
Коли вона вибиралася з залізної коробки на колесах, задзвонив телефон. Єва одразу подумала про Артема. Навіть встигла відчути полегшення — наречений нарешті згадав про неї. Однак, як виявилося, телефонувала мама. Відеодзвінок. Ого! Все в середині ніби у вузлик стяглося. Ця жінка ненавидить подібний спосіб спілкування і використовувала його лише в крайніх випадках, переважно з негативних приводів.
Поки Єва переборювала бажання викинути телефон в урну зі сміттям, він припинив дзеленчати. Та, чого і варто було очікувати, одразу задзвенів знову. Дівчина вимкнула звук і пішла шукати затишне й нелюдне місце, аби померти, тобто, щоб поспілкуватися з мамою.
Довелося зайти глибоко в парк під час пошуків самотньої лавочки, пофарбованої в темно-зелений колір, та й від тої хтось відірвав одну дощечку. Судячи з усього, сюди рідко хтось доходив, включаючи тих, хто мусить доглядати за рослинами й підтримувати чистоту. То там, то сям виднілися височенькі бур’янини, хтось перевернув чорну сміттєву урну, яка й без того потерпала від численних дрібних вм’ятин. Так, місце дійсно не людне, але із затишком не склалося. Та у Єви не було бажання шукати інше. Тим більше від мами світилося вже три нових пропущених.
— Вітаю з весіллям, доню!!! — буквально заволала мама, коли дівчина нарешті прийняла дзвінок. — Чому не запросила?!
— Як ти дізналася?
— Клас! Тобто попросити вибачення і пояснити матері, якого дідька взагалі відбувається, ти не плануєш?
— Давай ти для початку розкажеш, що саме дізналася, щоб я знала, звідки починати пояснювати.
З розповіді мами стало зрозуміло, що правда розкрилася надзвичайно банальним чином. Дві жінки просто зустрілися в магазині, коли вийшли по хліб. Вони не були подругами, чи хоча б сусідками, але пам’ятали одна одну з часів, коли їхні діти ходили до дитячого садочку. Тому, коли випадково десь бачилися, то віталися. Анна Костянтинівна, перебуваючи в піднесеному настрої, побачила знайоме обличчя і подумала: а чом би й не похвалитися.
Євина мама привітала її й почала думати над тим, як тактично попрощатися, адже почувалася некомфортно від тривалого спілкування з малознайомою людиною. Але та захотіла показати фотографію з весілля сина. І показала.
Не передати словами тих титанічних зусиль, яких вартувало жінці збереження зовнішнього спокою. Хоча в голові вибухнули сотні думок і запитань, вона наказала собі триматися, доки не поговорить з донькою. Звісно Анна Костянтинівна помітила різку переміну в обличчі Євиної мами, але трішки подумавши, вирішила що то через те, що жінка знала про дитяче захоплення доньки. Навіть дозволила собі краплину зловтіхи. От чомусь незлюбила вона ту дівчинку, яка задивлялася на його сина в садочку. Та так сильно, що забути не могла навіть через стільки років. Яка все-таки насмішка долі!
— Мам, то все не по-справжньому.
— А по-якому? — голос тремтів так, що здавалося жінка зараз зірветься і закотить істерику.
Вони думали, що все минулося. Богдан запевнив Єву, що його мама не користується соціальними мережами, в яких могла б опублікувати фотографії. Хто взагалі міг передбачити, ситуації, в якій Анна Костянтинівна зустріне її маму і почне хвалитися світлинами із синового весілля?!
Дівчина аж підвила від такого повороту подій. Вдихнула якнайбільше повітря і почала розповідати. Однак про реальну причину свого приїзду до рідного міста не сказала. Збрехала, що то відрядження по роботі, про яке не говорила, бо знала, що не матиме навіть якоїсь годинки, аби заскочити до батьків.
Мама слухала не перебиваючи. Навіть коли донька завершила свою розповідь певний час не могла нічого сказати. Та прийшовши до тями, повторила все те, що Єва вже мільярди разів почула від своєї совісті.
— Ви маєте це виправити. Негайно!
— Але…
— Ніяких «але».
— Мені здається, це Бодя має вирішити. Бо то його мама, яку він може втратити.
— Це було лише його проблемою до того, як ти в це вплуталася.
— В мене не було злих намірів… — відчула, як очі почали наповнюватися вологою. — Коли погоджувалася, його план здавався… не знаю, не таким диким, яким є насправді.
— Я не знаю, що ви будете робити, але Анна має дізнатися, що в шлюбі ви не перебуваєте, а далі може знайти собі іншу на роль підставної дружини. Але моя донька в цьому участі не братиме! І не раджу з цим зволікати. Ти хоча б подумала про те, скільком людям їй ще може прикортіти похвалитися?! Ідіоти! Ніби вже й не по п’ятнадцять, а таку кашу заварили.
— Я правильно тебе зрозуміла, що ми можемо не говорити їй правду? — Єва завжди вміла виловити з потоку маминих слів те, що та не наважувалася сказати прямо.
— Ви або «розлучитеся», або… — вже набагато спокійнішим голосом відповіла після хвилинної паузи, — або я особисто розкажу їй абсолютно все. Маєте на це час до кінця наступного тижня.
— Ти ж розумієш, що буде складно пояснити таке скоре розлучення…
— Гаразд, до кінця місяця! — жінка різко завершила дзвінок, аби донька не продовжила торгуватися.
Після цієї розмови Єва відчула… полегшення. Приховувати від батьків подібне стало тягарем з першої секунди. До того ж вона добре знала, якщо мама сказала, що розповість все, то саме так і зробить. А це означало, що жінка відібрала в доньки вибір, який змушував її сильно мучитися. З одного боку совість верещала і звивалася в середині, немов та змія, вимагаючи припинити жахливий обман. А з іншого — Богдан, якого їй шкода. А під всім цим ще й тихесенький голосочок здорового глузду нашіптував, що це відверто паршивий спосіб розв`язати проблему і закінчиться все дуже не добре. Але зараз лишався один шлях — вийти з брудної гри.
Дівчина набрала повідомлення для Богдана і пішла підшуковувати собі готель. Як мінімум, треба привести себе до ладу після дороги та й взагалі змити з себе під контрастним душем осад після не найприємнішої розмови, а як максимум — інтуїція підказувала, що їй доведеться переночувати в цьому місті.
Єва стояла навпроти входу в клініку. На дзеркальній будівлі сірого кольору гордо висіла вивіска «Клініка «Vira»», така величезна, що, мабуть, і за кілометр її видно. Побачила своє відображення, коли підійшла ближче. Від звичного для останніх років образу лишилися лише бірюзові туфлі. Сьогодні вона одягла жовту сукню пастельного відтінку, яка облягала тіло до поясу, а далі переходила у спідницю-кльош. Так, як вітер ще був прохолодним, дівчина також одягла жакет в тон до взуття. Навіть волосся не зав’язала у високий тугий хвіст, а лишила розпущеним, підколовши його золотистими невидимками з боків.
Насправді таким оновленням гардероба Єва завдячувала тій розмові з Бодею. Про сукні. Вдумуватися у філософський підтекст зовсім не хотілося, а от від бажання купити нову одежину відмахуватися не стала. Можливо, ціль поїздки — найбільша дурість в її житті, але відчути себе такою, якою була колись, доволі приємно.
Якщо ще стоячи на порозі можна засумніватися, то зайшовши в середину одразу відчуваєш — потрапив у місцину, де тебе за твої гроші навіть в зад поцілують. Всі мило посміхаються, пропонують допомогу… Це вам не лікарня для простих смертних, де тітонька з реєстратури вручить картку з таким обличчям, ніби це через вас у неї така погана зарплатня. Інтер’єр витриманий у відтінках білого, сірого та коричневого кольорів. Коридори більше нагадували готельні, а не лікарняні.
Хірургічне відділення, як і годиться за всіма законами логіки, розмістилося на четвертому поверсі. Дійсно, і чому це пацієнтам, які в ньому лікуються, може бути складно дістатися туди?.. Схоже дещо є занадто стійкою традицією, щоб змінювати це.
Коли Єва пояснила кого шукає, її провели до невеличкого, але затишного кабінету, принесли каву з кексами й сказали, що Станіслав прийде, коли завершиться операція. Дівчина, посьорбуючи ароматний напій, роздумувала над тим, чи всіх гостей тут так приймають. Раптом вона зрозуміла доволі очевидну річ, про яку чомусь не подумала раніше. Для підтвердження своєї теорії Єва здійснила пару запитів у пошуковій системі.
Все вірно! Вона представилася давньою шкільною приятелькою Станіслава, прийшовши у клініку, яка належить його батькам.
На столі Єва запримітила рамку з фотографією. На ній симпатичний блондин обіймає милу чорноволосу дівчину, яка заледве дістає йому до плеча. В неї на руках — дівчинка років двох, не більше. Не складно здогадатися, чия вона донька. Біляве хвилясте волосся і сірі татові очі на зменшеній копії маминого обличчя. Що ж, у красивих людей народжуються маленькі янголята.
«Невже я хоч зі Стасом поговорю без пригод? — Єва повернула фотографію на місце і з задоволенням відкусила шматочок абрикосового кексу. — Ну а що, я не врізалася носом в стіну, ніхто не намагається витягти мене за волосся, а у Стаса чудова родина, а отже, підставна наречена йому точно не потрібна», — від останнього їй стало і смішно, і гірко водночас. Знову промайнули в голові спогади з фіктивного весілля.
Все складалося на стільки добре, що Станіслав був просто зобов’язаний зайти в той момент, коли солодкі крихти красувалися на губах і сукні Єви. Дівчина миттю повернулася до нього спиною і нервово струсила їх.
— Привіт, а ти не змінилася, Єво, — відколи це його голос став таким теплим і заспокійливим? — Хіба виросла з милої дівчинки в сліпучу красуню.
— Вибач за такий вигляд. Просто вони дуже смачні.
— Не переживай. На твоїх губах навіть крихти мають гарний вигляд.
— Ого! Які випади!
— Ти неправильно зрозуміла. Я просто звик заспокоювати пацієнтів приємними словами. Тому це вже на автоматі виходить.
— Ясно, — Єва нахмурилася, але вирішила лишити при собі запитання, яке так і поривалося злетіти з язика: «а чому тоді більше скидається на професійний пікап?». Деякі чоловіки просто мають звичку робити компліменти красивим жінкам, правда ж?
— То чому ти раптом вирішила навідатися до мене? Невже захворіла?
— Ні, хіба якщо на голову. Але це не в твоїй компетенції, — поспішила підкріпити максимально невимушеною посмішкою, щоб Стас, бува, не почав розпитувати.
— Тоді, можливо, ти в ностальгічному пориві вирішила навідати колишніх однокласників? Якщо це дійсно так, то мені дуже приємно, що ти згадала про хлопчину, з яким разом вчилася всього рік.
Єва задумалася. І як би все пояснити так, щоб він не почав думати зайвого? Це перший «колишній» з її списку, в якого вже є дружина і дитина. Дівчину це геть не засмучувало, навпаки — вона щиро раділа за нього. Але такий статус хлопця змушував почуватися ще більш некомфортно. Яку б фразу вона не прокручувала подумки, будь-яка ніби натякала, що вона потайки мріє відбити чужого чоловіка.
У школі Єва мала однокласника, який частенько намагався її образити. Коли дівчина розповіла про це мамі, та відповіла, що, можливо, вона просто подобається йому, але він дуже соромиться в цьому зізнатися. А ще додала, що цілком може так статися, що через кілька років вони якось зустрінуться і той хлопчина з ностальгічною посмішкою на вустах зізнається, що колись був закоханий у неї. З того часу їй чомусь завжди уявлялася подібна зустріч за бокалом вина або чашечкою кави в якомусь затишному місці. Точніше, спершу вони зіткнуться випадково на вулиці, розговоряться і зайдуть в якесь ближнє кафе, аби поностальгувати за шкільними роками. Однак у цій уявній картинці Єва за замовчуванням вважала і себе, і однокласника неодруженим.
— Та… Я заїхала до цього міста по роботі, — почала абсолютно спокійним голосом вибудовувати свою легенду. — Неочікувано з’явилося трішки вільного часу і я вирішила прогулятися. Згадала, що чула від когось, що ти тут на ординатурі. Подумала, а чом би й не провідати?
— Від кого це ти чула?
— Та не питай. Ніби я пам’ятаю, — чомусь Єві не захотілося розповідати про Богдана. Хоча вона ще не розуміла, кого чи що і від кого інтуїтивно намагається захистити.
— Просто здивувався, як це я раніше з тобою не перетинався, якщо у колі твого спілкування є люди, які можуть випадково прохопитися такою інформацією, — обійшов стіл, став навпроти дівчини й присів на краєчок — Я тут подумав, дещо дивно, що ти вирішила дорогоцінний і напевно обмежений вільний час витратити на мене… — посміхнувся одним кутиком губ.
— В мені просто прокинулися ностальгічні нотки, — Єва раділа, що сам Стас несвідомо допоміг їй підвести діалог до зручного моменту для того самого запитання. — Про це зараз навіть смішно згадувати, але в третьому класі ти мені подобався.
— О… А я й не помітив. Просто того року задивлявся на однокласницю нашу, Таньку.
— Ці дитячі закоханості… — подумки подякувала Вищим Силам — Стас відповів на питання до того, як вона його поставила. — Тоді здавалося любовною драмою, а зараз кумедно від того.
— Ну чому ж… — Стас почав наближатися до Єви. Інтуїція, яка вже тривалий час нервово ходила з кутка в куток, забилася в дикій істериці, благаючи давити на капці, поки не пізно, але дівчина лише підвелася з невеличкого шкіряного диванчика. — Ми б могли вшанувати твої дитячі почуття.
— Я тебе не розумію.
— Не бреши, — між ними лишалося не більше метра. Вона почала дрібнесенькими кроками наближатися до дверей. — Я ще не зустрічав жодної дівчини, яка б не лишилася в захваті від мене.
— А що в тобі такого?
— Тобі видніше. Ти ж була закохана в мене.
— Боюся, від тодішнього хлопчика нічого не лишилося. Тому просвіти, чим такий крутий ти нинішній.
— Почнемо з того, що я красунчик. Вмію рятувати людські життя, а ще ця клініка скоро стане моєю.
— Не переконливо, — її спина була в кількох сантиметрах від дверей. — Не люблю нарцисів, — поклала руку на ручку.
— Кого ти намагаєшся обманути? Я бачив, як ти на мене дивилася. Та я можу поручитися, що ти подумки вже віддалася мені.
— Помиляєшся! В мене є наречений. І мені бридко це слухати, — почала відчиняти двері, але руки Стаса різко прослизнули повз її плечі та з гучним ляском зачинили їх назад. Він був на стільки близько, що вона навіть повноцінно вдихнути не могла. Почулося характерне клацання ключа, який опісля опинився міцно стиснутий його долонею. Хлопець схопив її за підборіддя.
— Я бачив твою обручку. Милий камінчик. Але відколи це подібне когось зупиняє?
— Ти геть збожеволів? Випусти мене! — вхопилася за його ліву руку, намагаючись видобути з неї ключа. — Попереджаю. Я буду кричати.
— Та, будь ласка, тут прекрасна звукоізоляція. А я поки, — підійшов до вікна, — позбавлюся від того, що не дає тобі спокою, — наступної миті ключ полетів в квітник біля клініки.
— Ти що, зґвалтуєш мене? — знесилено притулилася до дверей.
— Навіщо? Ще жодна жінка не виходила з цього кабінету незадоволеною, — кілька широких кроків і Стас знову біля неї. — Ти сама в процесі охоче приєднаєшся, — грубо впився губами в її шию.
— Ти ж одружений…
— Не переживай, мене і на тебе, і на дружину вистачить, — прошепотів їй у губи.
— Коли ти встиг таким стати? — по щоках покотилися сльози. Свідомість благала опиратися, але тіло не могло поворухнути бодай мізинцем.
Рука Стаса впевнено рухалася по нозі вгору, поки його губи і язик лишали вологі доріжки на її шиї й обличчі.
Частина восьма. Причина всіх бід — один аркуш з блокнота
Частина з гумористичної повісті ``Вояж перед весіллям``. Шукайте інші розділи у збірці з відповідною назвою.
