Дідуган

Вечір. На березі річки сидить старий кремезний дідуган, який проводжає останній захід сонця цього літа, покурюючи свою улюблену люльку, яку ще у молодості подарував його батько. А навколо тиша. Тільки десь вдалині чути ніжний пташиний спів, що завершує чудову гармонію пісні, яку співає грайлива гірська річка. І попри ці чудові звуки, з далечі яскраво проявляються хрипкі відлуння, що час від часу видає старий дідуган, промовляючи щось незрозуміле до себе. Кожного вечора він, неначе вартовий, приходить на це місце, аби відпровадити сонце спати і зустріти чудовий зоряний вечір, помолитись Богу за пройдений день і подякувати сонцю за те, що так яскраво світило. Та іноді й так вже затримається на тому березі, що й не замітить як засне під відлуння хвиль бурхливого Стрия, то ото мусить стара Катерина іти до берега і тягти дідугана, немов пенька на плечі, додому, аби не втопився де, мовля, хто його зна, що старому в голову взбреде.

А зранку усе починається з чистого листа. Щасливий дід прокидається у своєму м’якому ліжку, іде до криниці, умиється, поснідає і піде пасти корову на поле. Припне її, а сам, накривши обличчя капелюхом, аби сонце не світило у очі, лягає на траву і як завжди, промовляє до себе, згадуючи свою далеку юну молодість.

«Були часи… Пам’ятаю, як ми ще з хлопцями бігали по цьому полі і лякали сусідських гусей, а пан виходив із лопатою і давай нас гнати звідсіль, аби не робили збитків. Тоді ми усі дружньо бігли до бурхливого Стрия і по броді перебігали його по кілька раз на день. А хто послизнеться, той і попливе собі разом із хвилею. Зате реготу скільки, що й не передати. Треба було роздягтись повністю і сушити одяг на розпеченому камінні, аби хутчіше висох, але не відводити очей від нього, ато і голяка можна додому припертись, якщо хлопці вкрадуть одежу. Було раз, упав з броду, роздягнувся, а хлопці раз, і вкрали штани і сорочку, і втекли десь поміж ліщин. Довелось мені іти голим до самого дому. Стала мати на порозі та й лаятись почала. А як полається то й давай сміятись з мене, винесе чистої сухої одежі, одягне, а потім візьме малого прута, та й злегка пошмагає, аби був чемним.

Увечері усі збирались біля ватри, хтось витягне сопілку і заграє веселої. Та й так заграє, що серце, здається, так і вічно житиме поміж цих гір. А дівчата… стрункі та красиві як заспівають, то й здавалось би, нічого більше не треба… споглядаєш на синє небо і думаєш що ти в раю. Але як кажуть, в кожного бували і чорні смуги у житті. Мати померла, коли мені було всього 13, а згодом і батько. Залишився я один із своїм смутком. Ходив до Стрия увечері, поповнював її течію своїми слізьми, питався у неї, де мої батьки, а вона, так і мовчала, нічого так і не відповівши. То от і відтоді кожного вечора почав приходити на той берег. Спочатку сумно було. Дивився на захід і плакав, думаючи про те що разом із сонцем хтось також лягає спати і більше не просинається, а згодом і весело якось ставало, розуміючи що зранку буде новий день.

Жорстоко повелось зі мною життя. Ще трохи пожив я так сам, за мною по споглядали сусіди, бо більше з рідні не було тут нікого. А друзі повиїжджали до Гамерики і тому вирішив звідси податись далі у гори, може побачу чогось нового…

А тут війна.. І встав я у лави армії, нічого мені вже було втрачати, не було для кого жити, то от і думав, помру хоч вірно, за неньку Україну. Тут мене навчили багато нового. І врешті найшов побратимів, які готові були віддати за мене життя. Так рік за роком проходив. Ми все воювали, по лісах ховались, заманювали вороже військо і неначе пританцьовуючи, розчавлювали армії у цих просторих лісах. Та не все так солодко давалось, як хотілось. Багато чого треба було важкого пережити, аби здобуть оту волю.

А рани.. Страшні рани доводили до думок, що незабаром мене теж поховають. Вже й жити не хотілось, та й дуже довго провів часу у лікарні. Саме і тут я зустрів медсестру, яка згодом, по війні, стала моєю дружиною, з якою я і прожив уже дуже багато років. Коли війна закінчилась, ми разом вернулись до цієї хатини, де пройшло моє дитинство, де мати стояла на порозі і лаялась на мене, а потім сміялась. Згадав і сльоза потекла, але як кажуть, жити потрібно далі, то от ми з Катериною заселились тут і почали жити разом, завели худобу і все пішло на покращення. Я знову почав ходити на чарівний берег Стрия, проводжати сонце за горизонт а потім тихесенько ридати, поповнюючи річку своїми маленькими краплями сліз.

І ось воно життя… Так здавалось, ніби учора народився, а сьогодні мені вже сімдесят літ. Ще вчора ніби малим бігав по броді, а вже не можу, старезні кості уже не такі як раніше. З кожним днем стає важче жити, важче дихати а серце вже не так б’ється, як колись. Іноді хочеться забути все і відпустити свої почуття на волю і піднятись на високий схил, побігти на перегонки із вітром, та лисина на голові тепер говорить сама за себе. І як казав мій батько, коли я малим був, з лисиною народився і з лисиною помру. І він був правий, хоч як це смішно не виглядає.»

Ото наговориться дідуган, як і вечір настане, а там і до річки побреде. А потім стара Катерина знову тягнутиме діда, неначе пенька, додому, аби не втопився, мовля, хто зна що йому в голову взбреде. І з ранку все як завжди. Життя починається з чистого аркуша. Дід бере корову і іде на поле, де згадуватиме все своє життя, яке в нього насправді було не легким. Але як не як, згадує його весело і так, неначе все було ще вчора.