Хроніки університетського дурдому: Як я здобував юридичну освіту серед когнітивних інвалідів. Частина 1.

Ну що, мої маленькі допитливі поціновувачі інтелектуального бруду та чужих життєвих факапів? Нарешті ви дочекалися цього благословенного моменту, коли я здую пил зі своїх спогадів і щиро, без цензури та прикрас, розімну мізки розповіддю про двох казкових імбецилів. Нам «пощастило» навчатися в одній групі на юридичному факультеті. Так-так, у тому самому закладі, де мали б формуватися елітні уми правової системи, але натомість іноді проростали екземпляри, гідні детального вивчення в кабінеті психіатра чи хоча б у кунсткамері.

Отже, влаштовуйтеся зручніше, беріть попкорн чи що ви там зазвичай вживаєте для покращення настрою. Приготувалися? Ну, якщо ваші дупи готові до порції чистого, нерозбавленого цинізму — тоді починаємо.

Феномен перший: Відрахована «цяця» з суворовським бекграундом 

Перший наш пацієнт — назвемо його «Цяця» — свого часу примудрився закінчити суворовське училище. Хоча, «закінчити» — це я зараз висловився максимально компліментарно. Насправді після двох років героїчного протистояння режиму та дисципліні його з тріском і ганьбою звідти виставили. Але ви думаєте, воно соромилося? О ні. Цей персонаж із непохитною гордістю хлища на районних лавках заявляв: «Мєня за драку отчіслілі!». Чому саме російською? Бо істота була винятково російськомовною, що автоматично додавало його образу неповторного флеру провінційного бандитизму.   

Після суворовського цей геній мислення, наскільки мені відомо, штурмував якісь інші заклади, але успішно завалив екзамени. І тут пересічний гуманіст із натовпу може здивовано запитати: «Ну і що тут такого? Ну не склав, буває, це життя...». Облиште свій дешевий альтруїзм, шановні. Слухайте далі.  

Яким макаром це чудо природи опинилося на юридичному факультеті в одній аудиторії зі мною — для науки залишається таємницею. Списати на вступних іспитах було фізично неможливо: по аудиторії, мов цербери, ходили по 4–5 викладачів, які ретельно контролювали рівень знань майбутніх служителів Феміди. Моя залізобетонна юридична інтуїція підказує лише один логічний варіант: або він сам, або (що набагато вірогідніше) його дбайливі батьки занесли кому потрібно, підмазали де треба, і корупційні коліщата вітчизняної освіти весело закрутилися. Але менше з тим, не будемо топтатися на банальностях, рухаємося далі.

Анатомія дешевих понтів та півтори звивини

І ось ця російськомовна «цяця» заходить у стіни навчального закладу, вся загорнута в шлейф густих, але максимально дешевих понтів. (Я пам`ятаю, що обіцяв вам окремо розписати, що таке «дешеві понти» у моєму особистому тлумачному словнику, і я це обов`язково зроблю, але згодом — смакуйте дозовано).

Спочатку, якщо не придивлятися, воно навіть справляло враження відносно обізнаної людини з нормальним словниковим запасом. Як кажуть у народі — «кадр із підвішеним язиком». Проте мій професійний бекграунд і природна огида до симулянтів змусили мене прислухатися до його промов уважніше. Вже за пару тижнів стало очевидно: усе це «красномовство» — звичайна ширма. Весь його лексикон складався з обмеженого набору чужих фраз, які він колись десь почув, вирішив, що це звучить «авторитетно», напружив свої останні півтори звивини і зазубрив їх, як папуга. Цей інтелектуальний блеф я розкусив менше ніж за перший місяць нашого спільного перебування в одному просторі.

  Апофеозом його когнітивного розвитку став один із перших іспитів. Цяця приперла з собою в аудиторію справжню армійську гільзу завдовжки сантиметрів вісім. Коли очманіла від такого перформансу викладачка цілком логічно запитала, якого біса цей деструктивний елемент робить на її парі, наш суворовський недобиток із дебільною посмішкою схибленого клоуна почав повторювати єдину доступну йому мантру: «Это мой талисман, мой талисман...».  

Ну і який, сука, сенс був від того талісману? Іспит Цяця, звісно ж, успішно провалив. Після того ганебного фіаско гільза з його радарів зникла: мабуть, викинув з досади, або, що куди ближче до його психотипу, банально пропив.

Дежавю з болтом, або Шкільні богатирі на виїзді

Пам`ятаєте мою розповідь  про шкільного «богатиря», який притягнув до класу бейсбольний м`яч? Так от, забудьте. Оцініть рівень деградації: людина перебуває на юридичному факультеті і приносить на заняття 10-сантиметровий промисловий болт із накрученою гайкою! І що вона робить? Починає жбурляти цим шматком заліза через усю аудиторію.  

Ви думаєте, він кидав у дошку чи в стіну? Ні, це було б надто інтелектуально для його рівня. Він метав цей снаряд іншому імбецилу, про якого я розповім у наступній частині. Просто уявіть мізансцену: один дегенерат стоїть біля дверей, Цяця — на протилежному кінці аудиторії. Між ними дистанція в 8–9 метрів, а над головами їхніх одногрупників весело літає важкий залізний болт. І при цьому обидва когнітивні титани ржуть в екстазі, як скажені гієни.

Втім, свято первісної дикості тривало недовго. Наша кураторка, дізнавшись про цей чемпіонат із метання металобрухту, миттєво викликала обох на душевну розмову. Після цього рандеву ні болта, ні залишків їхніх веселощів ніхто в очі не бачив.

Великий комбінатор і квітковий стартап 

Окрема розвага — це слухати, як Цяця з регулярністю релігійного фанатика повторював: «Бизнес, бизнес, буду делать свой бизнес!». Звісно, з його рівнем IQ єдиний бізнес, який йому світив — це збирання пляшок, але амбіції там рвали дах.  

Будь-яка притомна людина розуміє, що підприємництво — це прорахунок ризиків, аналіз рентабельності та вивчення підводних каменів. Якщо заходиш у партнерство — перевір партнера вздовж і впоперек, щоб тебе не кинули, як лоха. Якщо працюєш сам — вивчи ринок. Але атрофований мозок Цяці про такі складні дефініції навіть не здогадувався.

Якось цей гуру економіки увімкнув режим своїх фірмових дешевих понтів і видав «геніальну» аналітику:

«Самая лучшая тема для бизнеса — это продажа цветов!»

І давай розписувати схему в таких деталях і з таким поважним виглядом, ніби він щонайменше квітковий барон Колумбії, який особисто контролює кожну маргаритку. Він так завзято і нудотно нав`язував цю свою імбецильну філософію, що в мене врешті-решт увірвався терпець. Я повернувся до нього і кажу прямо, як обухом по голові:

— Дивись сюди, мислителю. Твої квіти годяться лише на 8 березня. В інші дні вони нахуй нікому не потрібні в таких обсягах, ти просто згниєш у мінусах.

На що наш фінансовий тигр висуває свій «залізобетонний» контраргумент:

— Ты ничего не понимаешь! Посмотри, сколько цветочных магазинов вокруг, бла-бла-бла...

— Ну то підійди і купи у них якийсь віник просто зараз, — спокійно парирую я.

Цяця зависає на секунду, кліпає пустими очима і видає:

— А нахуя?

— Ось саме так, — резюмую я, — думає кожен перехожий.

Все. Бізнес-імперія з тріском посипалася. Цяця викреслив квітковий стартап зі свого блокнота як «сука нерентабельний».

Рівень IQ: Собача морда та фінальний акорд

Щоб ви остаточно зрозуміли глибину його когнітивної прірви, наводжу два фінальні штрихи.

Штрих перший: Математика вищого рівня.

Якось нам потрібно було знайти свій середній бал з якогось предмета і занести його у відомість. Завдання для учня третього класу: у журналі в горизонтальному рядку зліва знаходиш своє прізвище, у верхньому вертикальному стовпчику — назву предмета, ведеш пальцями до місця їхнього перетину. Вуаля — ось твій бал. Елементарно? Для нормальних людей — так. Для Цяці це була квантова фізика.

Воно підходить до мене, зупиняється і з виразом тупої собачої морди, яка щиро не розуміє, за що її лупцюють капцем, дивиться на мене і скиглить: «Пожалуйста, помоги мне узнать мой средний бал...». Перше моє природне бажання — послати цього імбецила за курсом його квіткового бізнесу. Але через мій клятий вроджений альтруїзм та шкідливу звичку допомагати всяким нещасним і знедоленим, я змилувався. Знайшов я йому ту цифру. Воно раділо так, наче отримало Нобелівську премію. Ну, думаю, плюс один мені до карми за роботу з ментально відсталими.   

До речі, мою метафору про «тупу собачу морду» офіційно легітимізувала наша кураторка. Одного разу під час чергової суперечки, коли Цяця спробував їй грубити, вона при всій групі видала йому діагноз: «У тебе пусті й тупі очі». Сказано було жорстко, але максимально заслужено.   

Але якщо ви думаєте, що слова кураторки були поодиноким випадком, то ви погано знаєте глибину запущеність нашого пацієнта. Цей когнітивний титан на повному серйозі, регулярно і з піною біля рота постійно стверджував у кулуарах факультету: «Я сдєсь Бог!». Ага, саме так — ні більше, ні менше. Суворовський недобиток з болтом у кишені уявив себе всевишнім правосуддя.  

Ця релігійна комедія тривала рівно до тих пір, поки одна з наших викладачок — жінка зі сталевими яйцями та здоровим глуздом — жорстко, холоднокровно і з відтяжкою не наїхала на нього прямо під час пари, при всій аудиторії. Вона з залізобетонними юридичними та психологічними доводами розкатала його амбіції в тонкий млинець, популярно пояснивши цьому «божеству», що така поведінка в стінах академічного закладу — це як мінімум манія величі, а як максимум — уже готовий, задокументований діагноз про наявність шизофренії.

Оце був справжній катарсис. Треба було бачити, як після цього «божественний» німб Цяці з тріском лопнув, а сам він різко здувся до розмірів звичайного переляканого першокурсника.

Штрих другий: Екзаменаційне ниття.

Тепер ви розумієте, чому батьки свого часу «здали» його до суворовського? Бо це створіння постійно нило. Йде пара, викладач нормальним темпом диктує лекцію під конспект, і тут на всю аудиторію починається заунивне виття Цяці: «Ещьо много? Рука болит... Может уже хватит? Ну сколько можно, мы уже и так много записали, может уже достаточно...». Армійська школа, витримка, субординація? Ні, не чули. Суворовське училище вийшло з Цяці разом із першим нарядом поза чергою.

Логічним фіналом цієї інтелектуальної одіссеї став випускний вирішальний іспит, після якого, власне, і приймалося рішення — давати людині диплом юриста чи ні. Цяця на нього просто... не з`явився. Але перед самим початком екзамену його по телефону визвонила кураторка. Я стояв неподалік і краєм вуха чув, як це чудо ридало їй, що  воно нічого не знає і нічого не складе. На що кураторка, зітхнувши, видала сакраментальне: «Не бзди, лошку, все схвачено».   

Ну що, мої любителі якісного бруду та реалізму, на сьогодні, мабуть, все. Апетити треба стримувати. Наступного разу я детально, з особливим цинізмом, препарую другого імбецила з нашої таємної кімнати правосуддя. Повірте, там клініка не менш яскрава.  

Залишайтеся на каналі, далі буде ще жорсткіше. 💀🔥🩸