Казка про фламінго і корову-скрипку
Оповідання / Любов А там усі дельфіни махатимуть плавниками,
І смієшся ти так мило з рожевого пелікана.
Ти — моє літо,
Я — твоє літо.
(Злипні, з пісні ``Літо``)
Уявіть —— мільйони мільярдів зірок, що пихтять променями фотонів, які, втім, не здатні розігнати космічний морок до субсвітла.
І в цьому мороці —— от халепа —— плаває дельфін із дев’ятьма тисячами плавників. Іронія в тому, що для повного щастя йому бракує ще одного: дев’ять тисяч, щоби плисти, і один —— махати прибульцям, що мандрують повз у капелюхах з неону.
На його спині стоять три корови з чотирма рогами кожна —— або чотири корови, кожна з трьома ногами. (Джерела плутаються, а автор не в ладах з арифметикою.)
Проте майже певно — на 3 відсотки — що корови тримають рогами тессеракт у формі кулі. Бо всі Землі —— кулеподібні, що б не бурмотіли адепти плоских об’ємів.
Цей Тессеракт-Світ омиває Жовтавий Тромбонний Океан, чиї води вливаються в четвертий вимір і впадають у Жовтавий Тромбонний Океан, як чайник, що наливає себе в себе знову і знову.
В єдиному місті Тессеракт-Світу —— що звалось просто: «Місто» і було викладене зі старих нотних паперів —— жила корова зі скрипкою замість серця.
Вона годувала музикою вулиці, і ті світилися —— якщо не світлом, то принаймні сенсом.
Проте сама корова-скрипка сумувала. Ніщо в Тессеракт-Світі не могло розчинити її сум у чомусь легшому за мармур.
Одного теракотового ранку, коли сонце запізнилося на каву, а корова варила собі мило з рожевого пелікана, вона почула сміх.
Сміх був схожий на прелюдію, що втікла з клавесина.
Вона кинула свою дужку —— і побігла до берега озера, розмірковуючи, чи кожна нота —— це крапля води, а кожна крапля — спогад корови, що біжить до берега, розмірковуючи, що…
Там стояв фламінго в малиновому піджаку і клацав дзьобом у ритмі арпеджіо. Поруч —— хор пінгвінів, які плавниками закручували нескінченність у паперові обгортки.
Пінгвіни колись були краплями на струнах арфи, але втікли від власного звучання. Тепер вони дихають ритмом.
Колись фламінго був диригентом зоряного оркестру, але втратив паличку —— вона впала в Жовтавий Тромбонний Океан і стала китом. З тих пір дзьб став головним інструментом фламінго, а піджак —— єдиною його надією.
—— Ти —— моє літо? —— прошепотіла-спитала корова-скрипка і світ навколо зітхнув у тональності сіль.
—— Я —— твоє літо, —— відповів фламінго, і нотний папір над Містом злетів у небо, перетворюючись на мушлі, що звучали голосами тиші.
Сум паперового мармуру в грудях розтанув, як свіжа роса на арфі, і дві істоти стали одним відлунням.
Іноді варто перестати фехтувати дефісами —— і дозволити одному літу зустріти інше.
Музика народжується там, де дві сутності стають однією мелодією.
І тоді навіть червиве сонце може засяяти без жодної плями.
